Україна — не Росія

Мова йде про перші кроки нової української мови. Вдумайтеся, будь ласка, у цю дату: 1834 рік. Прикиньте, чи багато часу відпустила історія українському народу на рішення завдань, які в інших народів забрали багато століть? Відрізок між 1834 і 1918 роками складає усього 84 роки. Людське життя нерідко триває довше. На початку цього відрізка український народ ще не володіє сформованою і нормативно упорядкованою літературною мовою, він усе ще перебуває в незнанні щодо свого справжнього імені, він продовжує жити в різних державах, він не зовсім чітко уявляє межі своєї етнічної території, він поки ще позбавлений ясної національної самосвідомості і не має національної символіки. Але вже в 1918 році український народ оголосить про свою незалежність: у січні — у Києві, у листопаді — у Львові, а 22 січня 1919 року — і про об’єднання, нехай і символічне, розірваної батьківщини воєдино. Не знаю, чи відомі світовій історії інші випадки настільки стрімкого і могутнього національного пробудження? Чи існують інші приклади того, щоб такий великий, і при цьому розчленований народ так успішно й за такі історично стислі терміни надолужив упущене? Які ж сили дрімали в українському народі, скільки виявилося в ньому схованих талантів! Ніхто не розстеляв на його шляху килимової доріжки. Зовсім навпаки — на цьому шляху виявилася величезна кількість ям і капканів. Але українці зуміли їх подолати.

Від 1918 року до сьогоднішнього дня минуло ще майже, стільки ж років. Вони виявилися багато важчими за перші. Навіть тепер, коли досягнуте головне, незалежність, кожний черговий рік — це подолання стіни. І починає здаватися, що часи Котляревського були легшими. На дозвіллі кілька панів із задоволенням балакали з селянами і козаками, записуючи почуте, а потім, не кваплячись, творили. Можливо. Але в нас є воістину величезна перевага перед ними: ми знаємо — тому, що побачили своїми очима, — що неможливе можливо. Їм це, на жаль, не було відомо. Не думаю, що навіть у найфантастичніших мріях Котляревський або Квітка-Основ’яненко могли уявити собі Україну у вигляді найбільшої європейської країни — не тільки незалежної, але і такої, що говорить мовою, яку вони рятували для неї. Звичайно, мені дуже хотілося б, щоб їх відвідали такі осяяння, але, зважаючи на все, їхні мрії була набагато скромнішими. Характерні для ранніх українофілів настрої відбив поет Амбрось Метлинський — за власним визначенням, «останній бандурист», що тихо наспівує «пісню минулого» на «умираючій мові». Що б не думали про себе ці українські першопроходці, за своїми наслідками для України зроблене ними виявилося подвигом.