Роман юрби

– Це вже не ті гроші, – сказала Катря. – Тоді кіло мняса стоїло два рублі, а зараз чотири...

Микола зирнув на жінку здивовано. Що це вона, – торгуватися задумала. Вчора вони, здається, переговорили й вирішили відшити цього міняйла раз і назавжди. Сказати, що вони не продають своєї хати, ані міняють.

Іван сидів, опустивши голову, ніби щось підраховував.

– Гаразд, – сказав він. – Я дам не три тисячі, а п’ять...

– Але ж, чоловіче добрий, – раптом заговорив фальцетом Микола, викруглюючи очі й червоніючи, наче кисейна баришня. – А парове опалення, яке ми провели, а ванна, а всі ремонти?..

Цього разу здивовано позирнула на нього Катерина. Але Микола збагнув, що вступив у торг, тільки тоді, коли ці слова викотилися з нього, як хмарка мильних бульбашок. Здавалося, вони ще тремтіли в повітрі, круглі, барвисті, погойдувались і злітали, підхоплені теплою хвилею подуву й лускали з легеньким тріском, розточуючи навдокіл запах уже травленого ситого й через це важкого обіду.

– Гаразд! – сказав Іван. – Я заплачу й за це. Скільки воно вам обійшлося?

– Дві тисячі, – сказав, не моргнувши оком Микола. – Але що це ми завели таку балачку; хіба можна приватний дім міняти на жеківську квартиру?

– Я це влаштую, – коротко сказав Іван. – В крайньому разі можна й цю хату відписати в ЖЕК.

– А чого це вам сюди так хочеться? – спитала Катря, хитро заскаливши око.

Це було цікаво й Миколі, і він аж вперед подався, щоб почути відповідь.

– Бачите, люди, – сказав, легко всміхаючись, Іван. – Кіт, коли вмирає, чи пес намагаються покинути домівку, а людина навпаки. Особливо та людина, якій випало в житті немало помитарювати...

– А ми вже думали: ви тут скарб закопали, – бовкнув Микола, по-дурнуватому розтягуючи губи.

– А що ви думаєте? – серйозно сказав Іван. – Тут закопано мої молоді літа...

На те слово Микола знову пильніше придивився до прибульця: може сказати так нормальний чоловік, чи ні? Але він не встиг того всього розкумекати – він реготав. Отак розкрив рота, який виявився непомірно широкий, а в ньому виявилося тридцять два здоровісіньких зуба, був він якийсь червоно-брунатний, той рот; Катря тримала на вустах тонку півусмішечку, бо хто знає, думала вона, а може, цей дивний міняйло й передумає? Вже встигла зметикувати, що діло це їм вигідне: квартира в місті й добрі гроші в кишені; через це вона й усміхалася так тоненько, а коли Микола перестав вивергати з розхиленої пащеки оті грубі, трубні, як клекіт, звуки, вона запиталася швиденько, ніби й байдуже, а чи так собі, до слова:

– Щось ви не кажете, яка у вас квартира...

– На другому поверсі, двокімнатна, – сказав Іван. – На вулиці Рильського, вікна виходять у сквер.

– Але що це ми завели таку балачку? – знову сказав Микола, бо знову згадав, що вони вчора вирішили відшити цього міняйла, але щось його спинило, бо зирнули на нього пильно холодні сірі очі, й вони ніби паралізували йому язика – отак хотів щось проректи немаловажне, а не міг.

– Він хоче сказати, – незворушно озвалася з порогу Катря, – що ми тут без вас і кілька дерев посадили. Отой горіх – це ваш, а оці три яблуні – наші...