Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Директор Ллойд-банку Фішель любив пофілософувати, але не довше, ніж десять хвилин на день. Він любив вважати людське життя розумно обґрунтованим, вірив у його духовну рентабельність, яку уявляв собі чимось на кшталт ладу у великому банку з добре налагодженою роботою, й щодня задоволено брав до відома кожне повідомлення про нові успіхи, вичитане в газеті. Ця віра в несхитні веління розуму й проґресу тривалий час давала йому змогу відмахуватися від дружининих нарікань, стенаючи плечима чи кидаючи гостре слівце. Та позаяк протягом їхнього подружнього життя новітні віяння, на лихо, відвернулися від колишніх, сприятливих для Лео Фішеля засад лібералізму, від великих взірців вільнодумства, людської гідности й вільної торгівлі, а розум і проґрес у західному світі виявилися витісненими расовими теоріями та вуличними гаслами, то це не могло не зачепити й самого Лео. Спершу цей процес він просто заперечував, достоту так, як граф Ляйнсдорф звичайно заперечував певні «небажані явища суспільного характеру»; він очікував, що вони зникнуть самі собою, а таке очікування — то перша, ще майже невідчутна стадія тих тортур роздратуванням, що їх доля посилає людям твердих поглядів. Другу стадію зазвичай називають — а тому так її називав і Фішель — «трутизною». «Трутизна» — це така собі поступова, краплина за краплиною, поява нових поглядів у моралі, мистецтві, політиці, сім’ї, в газетах, книжках і людських взаєминах, яку, появу, супроводжує вже безсиле відчуття безповоротности, обурення й заперечення, не годне, однак, зовсім не визнавати того, що є. Але директора Фішеля не оминула й третя, остання стадія, коли й град, і снігова крупа, й окремі струмені нового зливаються в затяжний дощ, і з часом це обертається на одну з найжахливіших мук, що їх лишень може зазнати людина, в якої часу на філософію — всього-на-всього десять хвилинок на день.
Лео довелося пізнати, що людина багато чого може оцінювати по-різному. У домі Фішелів почало чинити бешкет прагнення мати рацію, ця потреба, яку можна порівняти хіба що з людською гідністю. За багато тисячоліть це прагнення породило тисячі гідних подиву філософських течій, мистецьких творів, книжок, справ і уподобань, і коли це гідне подиву, хоч воднораз фантастичне й жахливе, породжене самою людською природою прагнення має вдовольнятися десятьма хвилинами життєвої філософії чи дискусії з принципових питань домашнього побуту, то воно неодмінно, як крапля розтопленого олива, лопається, розпадаючись на незліченні шпичаки й скалки, спроможні завдати болючих ран. Воно розлітається на питанні, звільняти чи не звільняти покоївку й годиться чи не годиться тримати на столі зубочистки; та хоч би на чому воно розліталося, а йому була властива здатність умить доростати до двох, невичерпно багатих подробицями світоглядів.
Удень ще було сяк-так, бо вдень директор Фішель сидів у своєму службовому кабінеті, але вночі він був людиною, й це страшенно погіршувало його взаємини з Клементиною. Нині в житті все так ускладнилося, що людина спроможна орієнтуватися, по суті, лише в якій-небудь одній сфері, і в Лео Фішеля такою сферою були цінні папери й позики під них, через що вночі він ставав певною мірою поступливішим. Клементина, навпаки, й тоді лишалася їжакуватою й непоступливою, тому що виростала в усталеній атмосфері чиновницького дому, атмосфері, просякнутій відчуттям обов’язку, до того ж її станова свідомість не приймала нарізних спалень, щоб іще дужче не зменшувати й так не досить просторе помешкання. Зате у спільній спальні, надто коли вона затемнена, чоловік опиняється в становищі актора, який перед невидимим партером має поставати у вдячній, але дуже вже заграній ролі героя, що перевтілюється в розшалілого лева. З темної глядацької зали
Лео Фішеля роками не вихоплювалися ні бодай тихенькі оплески, ні хоч би скупенький знак неприйняття, а це, скажу я вам, може розхитати й найміцніші нерви. Уранці за сніданком — традицію снідати разом вони шанували — Клементина бувала скам’яніла, мов закоцюблий на морозі труп, а Лео від образи весь аж здригався. Навіть їхня донька Ґерда щоразу це трохи помічала і, сповнена жаху й гіркої відрази, малювала собі подружнє життя як котячу бійку в нічній темряві.