Людина без властивостей. Том I

Тут начальник відділу Туцці вставив, що він, коли йому хочеться почитати що-небудь добротне, бере Гомера або Петера Розегера.

Арнгайм не залишив його слова без уваги:

 — А ще вам слід було б додати Біблію. Біблії, Гомера й Розегера або Ройтера цілком вистачить! Нарешті ми дійшли до самісінької суті проблеми! Припустімо, мали б ми нового Гомера. А спитаймо себе щиро й напрямець: чи були б ми взагалі здатні його слухати? Гадаю, відповісти маємо заперечно. У нас його немає, тому що він нам не потрібен! — Тепер Арнгайм був на коні й гарцював. — Якби він був нам потрібен, то ми б його мали! Адже кінець кінцем у світовій історії не стається нічого негативного. То як же розцінювати те, що все воістину велике й значуще ми переносимо в минуле? З Гомером і Христом ще ніхто не порівнявся, вже не кажучи про те, щоб їх перевершити; немає нічого прекраснішого за Пісню Пісень; Готика й Ренесанс поряд із сучасністю — однаково що гірська країна поряд із виходом на рівнину. Де нині великі, владні постаті? Якими нікчемними видаються сьогодні навіть діяння Наполеона супроти діянь фараонів, праця Канта — супроти праці Будди, творчість Ґьоте — супроти творчости Гомера! Та, зрештою, ми таки живемо й маємо задля чогось жити. Який же висновок ми маємо з цього зробити? А ніякий інший, крім… — У цьому місці Арнгайм, однак, урвав свою мову й заявив, що вагається висловитись до кінця, адже висновок лишається тільки один: усе, чому надаєш значення й що вважаєш великим, не має нічого спільного з тим, у чому полягає глибинна сила нашого життя.

 — І що ж то за сила? — поцікавився начальник відділу Туцці; проти того, що більшості речей надаєш завеликого значення, він аж таких заперечень не мав.

 — Сьогодні цього не годен сказати ніхто, — відповів Арнгайм. — Проблему цивілізації можна розв’язати лише серцем. Появою нової особистости. Внутрішнім зором і чистою волею. Розум не домігся нічого, окрім того, що велике минуле опустив до лібералізму. Та, мабуть, ми зазираємо не досить далеко й міряємо надто малими мірками; кожна мить може стати поворотним пунктом у світової історії!

Діотима хотіла була заперечити, що в такому разі для паралельної акції взагалі нічого не лишається. Та, хоч як дивно, темні видіння Арнгайма її захопили. Можливо, в ній ще нагадували про себе рештки «обридлих домашніх завдань», які гнітили її, коли знов і знов доводилося читати новочасні книжки й розмовляти про новочасні картини; песимізм щодо мистецтва позбавляв її багатьох красот, які їй загалом анітрохи й не подобались; а песимізм щодо науки притлумлював у ній страх перед цивілізацією, перед надміром того, що могло справляти вплив і що варто було пізнати. Тим-то безнадійні міркування Арнгайма про час мали на неї цілющу дію, яку вона раптом відчула. І її серце солодко защеміло на думку, що Арнгаймова меланхолія якось пов’язана з нею.