Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
І коли це йому нарешті вдалося й у темряві над її плечем з’явилось її обличчя, воно дивилося на нього зле, виражало впертість і було заплакане. На жаль, Туцці настирливо долав міцний сон, уперто притягуючи його ззаду до подушок, і Діотимине обличчя попливло перед його очима лише невиразною, світлою гримасою болю, вже геть йому незрозумілою.
— Що таке? — пробурмотів він тихим баском людини, яка поринає в сон, і виразно почув над вухом роздратовану, прикру відповідь, що впала в його сонний стан і лишилася лежати там, наче лискуча монета у воді.
— Ти спиш так неспокійно, що поруч із тобою годі заснути! — твердо й чітко промовила Діотима.
Його слух ще сприйняв ці слова, але наступної миті Туцці вже провалився в сон, не встигнувши збагнути дружининого докору.
Він лише відчув, що до нього вчинено жорстоку несправедливість. Спокійний сон становив, на його думку, одну з головних чеснот дипломата й запоруку будь-якого успіху. Щодо цього він був непохитний, і в Діотиминому зауваженні відчув для себе серйозну загрозу. Туцці зрозумів, що в дружині сталися якісь зміни. Щоправда, йому й уві сні не спало б на думку запідозрити дружину у відвертій невірності, проте він усе ж таки ні на мить не сумнівався, що особиста образа, завдана йому, пов’язана з Арнгаймом. Він, так би мовити, гнівно проспав до ранку й прокинувся з твердим наміром домогтися ясности щодо того порушника спокою.
51. У домі Фішеля
Директор Фішель із Ллойд-банку — це той самий директор банку чи, правильніше сказати, прокурист із директорською посадою, який спершу бозна-чому забув відповісти на запрошення графа Ляйнсдорфа, а потім уже не дістав запрошення взагалі. Та й те перше йому дісталося лише завдяки зв’язкам його дружини Клементини. Клементина Фішель походила з давньої чиновницької родини, її батько був президентом Головної лічильної палати, дід — камеральним радником, а троє братів посідали високі пости в різноманітних міністерствах. Двадцять чотири роки тому вона вийшла заміж за Лео з двох причин: по-перше, через те, що в родинах високих чиновників іноді дітей буває більше, ніж маєтности, а по-друге, й через романтику, адже банківська справа, на противагу нестерпно обмеженим можливостям батьківського дому, уявлялася їй сферою сучасною, вільнодумною, а в дев’ятнадцятому сторіччі людина освічена оцінює іншу людину не за тим, юдей ти чи католик; ба більше, як на ті часи, вона вбачала мало не якусь особливу просвітленість у тому, щоб піднестися над наївним антисемітизмом простолюду.
Згодом бідоласі довелося стати свідком того, як у всій Європі підніс голову націоналістичний дух, а з ним піднялася й хвиля нападок на юдеїв, обертаючи її чоловіка, в її, сказати б, обіймах, із шанованого вільнодумця на чужорідного зловмисника. Спершу вона повставала проти цього з усім шалом «великого мислячого серця», але з роками її виснажила наївно-жорстока ворожість, яка розповзалася довкола, й залякала загальна упередженість. Ба більше, дійшло до того, що в їхніх із чоловіком незлагодах — а з часом вони набували чимдалі різкішого характеру, коли Лео з причин, відверто пояснювати які він щоразу відмовлявся, так і не піднісся зі щабля прокуриста й утратив будь-яку надію стати колись справжнім директором банку, — що в цих незлагодах багато своїх кривд вона навіть сама собі, стенаючи плечима, пояснювала вдачею Лео, все ж таки, мовляв, чужою її вдачі, хоч перед людьми збоку принципами своєї юности ніколи не поступалася.
Певна річ, причиною тих незлагод було, по суті, не що інше, як брак гармонії між обома; так трапляється в багатьох подружніх пар, коли, сказати б, природна біда спливає на поверхню, щойно в них минає засліплення від щастя. Відколи Лео у своїй кар’єрі надовго застряг на посаді біржового диспонента, Клементина вже не могла виправдовувати певні його властивості тим, що сидить він усе ж таки не в дзеркальній тиші міністерського кабінету, а серед «гуркоту ткацьких верстатів часу» (хто ж бо знає, чи саме не через цю цитату з Ґьоте вона й вийшла за нього заміж?!). Його ретельно підголені бакенбарди, які разом із посадженим на середині носа пенсне колись нагадували їй англійського лорда з цінними паперами, тепер наводили її на думку про біржового маклера, а окремі звички жестикулювати й розмовляти почали ставати для неї просто нестерпними. Спершу Клементина намагалася виправляти чоловіка, але наштовхнулася на надзвичайні труднощі, бо виявилося, що ніде в світі нема мірки, за якою можна було б робити висновок, кого нагадують бакенбарди — лорда чи маклера, й чи посідає пенсне таке місце на носі, яке в поєднанні з рухом руки виражає ентузіазм або песимізм. А крім того, Лео Фішель був зовсім не тим чоловіком, який дав би себе виправити. Причіпки й спроби зробити з нього християнсько-германський ідеал краси міністерського радника він називав світським кривлянням і відмовлявся навіть розмовляти про них, бо це, мовляв, не гідне розумного чоловіка, і що частіше в дружини викликали невдоволення деталі, то наполегливіше він наголошував на головних засадах розуму. Через це дім Фішелів помалу обернувся на арену боротьби двох світоглядів.