Людина без властивостей. Том I

А людина — це істота, котра чужих підозр не терпить так само, як цигарковий папір — дощу. Відколи Клементина вже не бачила в Лео жодної вроди, він став їй нестерпним, а відколи Лео відчув, що в Клементини виникли щодо нього сумніви, він з будь-якого приводу починав підозрювати змову у власному домі. Воднораз Клементина й Лео, як і всі люди на світі, виховані звичаями й літературою, жили з хибним переконанням, нібито через свої пристрасті, долі, вдачі і вчинки залежать одне від одного. Хоча насправді життя більше, ніж наполовину, складають, звичайно, не вчинки, а готові міркування, сенс яких убирає в себе людина, думки «за» й відповідні думки «проти», а також невиразне нагромадження того, що людина чула й знає. Доля цих двох залежала переважно від каламутного, в’язкого, безладного нашарування поглядів, які були притаманні зовсім не їм, а громадській думці, і які разом із нею зазнали перемін, не змігши від них уберегтися. Проти цієї залежности їхня особиста залежність одного від одного становила лише крихітну часточку, страшенно переоцінену дещицю. І поки обоє переконували себе, що мають особисте життя, й кожне сумнівалося в тому, чи має друге вдачу і волю, розпачлива складність полягала в нереальності цієї суперечки, яку вони маскували всілякими невдоволеннями та розчаруваннями.

Біда Лео Фішеля полягала в тому, що він ані грав у карти, ані знаходив утіху в розвагах із гарненькими дівчатами, а, виснажений на службі, страждав від своїх глибоких родинних почуттів, тоді як його дружина, що не мала іншого клопоту, крім день і ніч нести тягар лона своєї родини, вже не морочила себе жодними романтичними сподіваннями. Іноді Лео Фішеля поймало таке відчуття, немовби він задихається, і відчуття це, ніде не зосереджуючись, облягало його зусібіч. Він був старанною клітинкою суспільного організму, яка сумлінно виконувала свої обов’язки, але звідусюди одержувала отруйні соки. І хоч це сягало далеко за межі його потреби у філософії, він, коли супутниця життя лишила його отак напризволяще, вже літнім чоловіком, який не бачив жодних підстав відмовлятися від розважливих поглядів своєї юности, почав відчувати безпросвітну марність духовного життя, його безформність, що постійно міняла свої форми, повільний, але невпинний коловорот, який постійно все в себе затягує.

І ось одного з таких ранків, коли його думки були заклопотані сімейними проблемами, Фішель забув дати відповідь на листа його ясновельможності, а багато наступних днів щоранку вислуховував розповіді про події в оточенні начальника відділу Туцці, й ті розповіді спонукали Лео глибоко шкодувати, що втрачено таку нагоду для Ґерти потрапити до вищого світу. Та й у самого Фішеля сумління було не зовсім чисте, адже його власний Генеральний директор і голова Державного банку туди пішли, але ж, як відомо, докори відмітаєш тим рішучіше, чим розпачливіше сам метаєшся між провиною і безневинністю. Та щоразу, коли Фішель з перевагою ділової людини пробував посміятися над цією патріотичною справою, йому пояснювали, що Пауль Арнгайм, фінансист із неабияким відчуттям часу, про це якраз іншої думки. Просто диво й годі, скільки всього встигли довідатися про того чоловіка Клементина з Ґердою, яка загалом у всьому, звісно, перечила матері; а що всілякі дивовижні речі про Арнгайма розповідали й на біржі, то Фішель почувався загнаним у глухий кут, бо просто не міг, та й не повертався в нього язик стверджувати про чоловіка з такими діловими зв’язками, нібито його не можна сприймати серйозно.

А коли Лео Фішель почувався загнаним у глухий кут, то його дії відповідно набували форми біржового контрманевру, тобто на всі натяки щодо дому Туцці, особи Арнгайма, паралельної акції і його власної помилки він відповідав якомога глухішою мовчанкою, збирав дані про перебування Арнгайма в місті й потай чигав на яку-небудь подію, що враз виявить внутрішню порожнечу всієї цієї метушні й покладе край її високому курсу в його сім’ї.

52.Начальник відділу Туцці виявляє прогалину