Людина без властивостей. Том I

Застережні заходи, до яких при цьому вдалися, його тішили: заряджені гвинтівки, багато людей, на руках і ногах залізні кайдани; йому виявляли увагу, його боялись, а Моосбруґер це любив. Сідаючи до арештантського фургона, він роззирався й заглядав у вічі здивованих перехожих, сподіваючись побачити там захват. Холодний вітер, що гуляв уздовж вулиці, грався його кучерями, свіже повітря виснажувало його. Ще дві секунди, й судовий охоронець підштовхнув засудженого ззаду до машини.

Моосбруґер був чоловік марнославний; він не любив, щоб його отак підштовхували; він боявся, що охорона його штурхатиме, кричатиме на нього або насміхатиметься над ним; закутий велет не важився поглянути на жодного зі своїх конвоїрів і сам посунувся аж до передньої стінки фургона.

Проте боявся він не смерти. У житті доводиться терпіти багато чого такого, що завдає, безперечно, страшнішого болю, ніж повішання, а скільки проживеш — на кілька років більше чи на кілька менше — це вже не має значення. Пасивні гордощі людини, яка вже не раз побувала за ґратами, не давали йому боятися покари; та він і взагалі не чіплявся за життя. Що він мав у ньому любити? Адже не весняний вітер, і не широкі путівці, й не сонце? Від усього цього лише курява, спека та стома. Ніхто цього не любить, коли знає, що воно таке насправді. «А ось можливість розповісти, — подумав Моосбруґер, — що вчора в отому шинку на розі я їв чудову печеню зі свинини!…» То було вже щось більше. Але й від цього можна відмовитись. Що його потішило б, то це якби пощастило вдовольнити своє шанолюбство, якому все життя доводилося терпіти лише безглузді образи. Дорогою колеса жахливо підскакували, і їхня тряска через лавку передавалася його тілу; за ґратами в дверцятах бігла назад бруківка, відставали гужові хури, часом крізь пруття промайне чоловік, жінка чи дитина, ззаду здалеку наближався фіакр, виростав, насувався, вже розбризкував краплі життя, як залізяка на ковадлі розбризкує іскри; конячі голови немовби хотіли пробити дверцята фургона, потім перестук підків і м’який шурхіт ґумових шин проплив повз стінку. Моосбруґер неквапно повернув голову назад і знов побачив перед собою стелю в тому місці, де вона лягала на бічну стінку. Шум надворі джеркотав, гуркотів; він був напнутий, мов полотно, яким раз у раз пробігала тінь того, що там відбувалося. Моосбруґер сприймав цю поїздку як таку собі розвагу й не дуже переймався її суттю. Між двома темними, застиглими тюремними періодами пролетіло чверть години непрозоро-білого спіненого часу. Саме такою він завжди й уявляв свою свободу. Не те щоб чудовою. «Історія з останньою трапезою, — міркував він, — із тюремним священиком, з катами й п’ятнадцятьма хвилинами до тої миті, як усьому настане кінець, не дуже відрізнятиметься від оцього мого перевезення; вона теж протрясеться на своїх колесах уперед, і час від часу доведеться щось робити, як оце тепер, щоб, коли гицатиме, не впасти з лавки, а побачиш і почуєш не багато, тому що довкола весь час метушитимуться люди. Найкраще буде, либонь, нарешті всього цього позбутися!»