Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Роман представляє певні жалюгідні ознаки соціального життя як належні виключно Росії. Коментуючи сварки Ноздрьова зі своїми компаньйонами в азартних іграх, які часто призводять до фізичної розправи з ним, оскільки вони ловлять його на махлюванні, автор-оповідач стверджує, що только на одной Руси обидві сторони після таких інцидентів негайно відновлюють колишні відносини, немовби нічого й не сталося (ПСС 6, 70—71). У романі за специфічно російські видаються також риси, які, вочевидь, є загальними, справедливими для кожного народу — така, приміром, як схильність нижчих класів до пліток про вищі класи (ПСС 6, 191). У деяких національних особливостях змішуються цілком позитивні якості зі згубними. Наприклад, оповідач представляє брак жіночого шарму в Росії, формулюючи його таким чином, що на перший погляд це здається привабливим. У Росії, пише він, любит всё оказаться в широком размере, всё, что ни есть: и горы, и леса, и степи, и лица, и губы, и ноги (ПСС 6, 166). Хоч велич високих гір і може виявитися чарівною, ця ж перебільшена якість випадкових частин жіночого тіла відгонить гротеском. Гоголь також досягає іронії, вважаючи національною рисою, здавалося б, позитивну якість, пропонуючи однак для неї непристойні приклади. Прямо русская изобретательность проявляється на сторінках «Мертвих душ» за допомогою чічіковської порочної реформи хабарництва. Будучи лідером у кампанії з подолання корупції, він запроваджує систему хабарництва, за якою нижчі чиновники збирають усі кошти й потім сплачують начальству. Ця нова система зміщує кримінальну відповідальність за хабарництво на підлеглих, однак як і стара система, зберігає для тузів достатню забезпеченість (ПСС 6, 230—231). Замисливши свою аферу із заставою померлих кріпаків, які виглядають усе ще живими в реєстрах, Чічіков, по русскому обычаю, перехрестився і рушив виконувати свій план. У контексті цієї справи гадане благословення (перед обманом системи) — цей дуже поширений релігійний жест — стає блюзнірським. Гоголівський дискурс національної специфіки (прямо русская изобретательность) служить цілям, які є антитезою до націоналістичного утвердження.
Концепція національної специфіки явно перевизначена в цьому романі. Автор-оповідач, схоже, свідомий цього. Немовби насміхаючись над власною крайністю, він заводить довгу тираду, в якій обмірковується випадковий жест Селіфана — почісування потилиці — заради показної спроби передбачити його глибоке національне значення:
Что означало это почесыванье? И что вообще оно значит? Досада ли на то, что вот не удалась задуманная на завтра сходка с своим братом в неприглядном тулупе, опоясанном кушаком, где-нибудь во царевом кабаке, или уже завязалась в новом месте какая зазнобушка сердечная, и приходится оставлять вечернее стоянье у ворот и политичное держанье за белы ручки?.. Или просто жаль оставлять отогретое уже место на людской кухне под тулупом, близ печи, да щей с городским мягким пирогом, с тем, чтобы вновь тащиться под дождь и слякоть и всякую дорожную невзгоду? Бог весть, не угадаешь. Многое разное значит у русского народа почесыванье в затылке (ПСС 6, 215).
Аналіз абсолютно тривіального жесту сформульовано в дискурсі національної специфіки і подано в недоречно урочистому тоні. Гоголь висміює тут, у самому апогеї свого роману, бурлескне тавро націоналізму, що шукає національне значення в таких дрібницях, як почісування голови.
І справді, ця поетика бурлеску інфікує всі головні дискурси російського націоналізму, присутні в романі. До них відносяться — порівняння Росії із Заходом, її військова потуга та її географічний простір. Це були відомі топоси націоналістичної літератури в часи Гоголя — і всі вони підважені в цьому романі.
Порівняння Росії з есенціалізованим образом «Європи» — її всеприсутнього, абсолютного «іншого» — було головним елементом російського націоналізму. У «Мертвих душах» це порівняння — не на користь Росії. Західна цивілізаційна норма — оскільки саме так це озвучено в романі — не переноситься на російський ґрунт. Вестернізовані манери витонченого суспільства, що їх провінціали прагнуть наслідувати, неспроможні нівелювати їхню природну схильність до грубості. Порожнистий політес за маніловським обіднім столом поєднується з подаванням простої селянської страви — капустяного супу (щей). Рука пані Собакевич, яку вона дуже комільфо подає Чічікову для поцілунку, пахне розсолом. Ставок у маніловському саду — із претензією на садівництво в англійському стилі — повністю вкритий ряскою, що впрочем, не в диковинку в аглицких садах русских помещиков. Замість швейцара людей зустрічають зграї собак. Функцію, яку в Німеччині виконують газети й клуби, у російській глибинці беруть на себе зіткнення екіпажів, які дають можливість селянам зібратися й обговорити аварію (ПСС 6, 22, 30, 43, 91, 96). Російське розуміння західної моделі — поверхове, щоб не сказати більше. Це виявляється в тому, як Манілов назвав свого тупоголового сина безглуздим гібридом греки та латини — Фемистоклюс. Собакевич, будучи ворогом європейського просвітництва, так само погано його розуміє. Він прирівнює його до дієтичних обмежень, які вважає згубними для свого ненажерливого русского желудка[257]. Пропонуючи Чічікову баранячий бік, Собакевич стисло викладає свою кухонну теорію просвітництва:
257
Як і належить авторові, одержимому їжею та стравоходом не менше, ніж національним питанням, шлунок стає національно значущим образом у гоголівському романі. Мадера, яку Чічіков п’є у Ноздрьова, являє собою інший приклад русифікованої, хоч здешевленої і збоченої, західної моди — так само, як і вкритий ряскою маніловський ставок. Оповідач інформує нас, що купці, підлаштовуючи вино до смаку російських поміщиків, змішують його з ромом або просто царской водкой, упевнені в надійності русских желудков (ПСС 6, 75).