Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Патріотичне позерство та обіцянки задовольнити російську національну гордість у «Мертвих душах» розбилися об несхвальний погляд Гоголя на реальність російського життя та природу російського суспільства. Суперечності, що виходять на поверхню в листуванні Гоголя, відбиваються також і в його романі. Хоч роман починається як іще одне гоголівське соціальне викриття, у його другій частині він набуває ліричного розгортання і того, що Вільям Тодд називає «надзвичайно моралістичними інтерлюдіями»[254]. Елементи другого типу виглядають, немовби приєднаними до первісної розповіді. Замість утвердження «ліричної та епічної єдності» цього твору, як стверджував Васілій Ґіппіус, вони його явно розстроюють[255]. Сам Гоголь згодом визнав, що його лирическая восторженность у романі може здатися дивною, оскільки повний сенс твору може бути розкритим лише після написання всіх трьох запланованих томів (ПСС 12, 93, 96).

Два імпульси цього роману відповідають двом окремим фазам гоголівської творчості. В той час, як позиція соціальної критики характеризувала початкові стадії гоголівського твору, більшість так званих ліричних відступів було написано на пізніших стадіях (1840—1841; ПСС 6, 884). Загалом, у «Мертвих душах» Росію зображено як сіру, роз’єднану і бездушну сферу, заселену негідниками й ідіотами, водночас роман немовби намагається вислати оптимістичне повідомлення про велич і майбутній потенціал Росії. Отже, твір функціонує як своєрідний сфінкс у російській культурі, його надзвичайно різноманітні повідомлення та тональності стають предметом інтерпретаційних проектів, що мають намір їх примирити. На мою думку, «Мертві душі» — роман заплутаних розламів і розривів. Гоголь як комедійний художник і сатирик російського життя конкурує з Гоголем — служителем російського націоналізму. Несумісність цих двох авторських іпостасей залишила свій відбиток на романі. Форма національної художньої літератури, тобто дискурс пояснення традицій нації та фіксація її характерних рис, поєднується з певним змістом, який навряд чи може задовольнити національну гордість. Роман безперервно балансує на грані пародії. Звісна річ, як показують «національні романи» інших традицій, такі твори не повинні бути наївними похвалами. «Пригоди Гекльберрі Фінна», приміром, пропонують широкий спектр критики Америки незадовго до громадянської війни. Однак у них принаймні зображено симпатичних персонажів. Коли Гек Фінн бреше місіс Лофтус, що він — дівчинка, оповідач не заявляє, що брехня є американською національною рисою. Натомість у «Мертвих душах» не зображено симпатичних персонажів і, вочевидь, цей роман унікальний маркуванням недоліків своїх героїв як специфічно національних рис. Незважаючи на гумор, «Мертві душі» є нездоланно похмурою національною картиною. Незважаючи на ліричні відступи — що, як я покажу, є вельми проблематичними — він надзвичайно неефективний у ролі національного гімну. Національним і націоналістичним цей роман не виходить.