Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Я знайшов велике розводдя! Зовсім недалеко, усього за кілометр звідси! — крикнув він одного дня так запально, немовби побачив на обрії Антверпен.
— Ну, то й що? — кинув дражливо де Жерлаш.
— Як то що? Проб'ємо канал до тієї вільпої од криги води і визволимо судно!
— Чим? Лопатами? — Де Жерлаш подивився на Амундсена, як на божевільного, а капітан Лекуант тільки зневажливо знизав плечима.
— Лопатою нічого не вдієш. Кригу треба пиляти, як пиляли грубі колоди на верфі мого батька, — спокійно пояснив Руал, не звертаючи уваги на скептицизм начальників.
— Воно-то так, але як же тягти пилку знизу? — по-діловому запитав Кук.
Тільки йому сміливий проект норвежця видався слушним.
— Звичайно, — стенув плечима Руал. — Один тягтиме за ручку, а другий, стоячи поруч, — за вірьовку, прив'язану до зануреного у воду кінця пили.
Недарма ж кажуть, що потреба — мати винаходу. Люди кинулися до пилок і, не шкодуючи сил, заходилися різати лід, випилюючи великі панелі й відтягуючи їх до поблизького розводдя. Проте діло посувалося повільно, дуже повільно, та й радість, що охопила всіх, коли з великими труднощами канал усе-таки прорубали, була передчасна.
«…Динаміт зовсім не виправдав наших надій, — писав Добровольський. — Найбільші заряди, які ми закладали в лід, тільки пробивали ополонки, а вся сила вибуху йшла вгору, в напрямі найменшого опору. Довелося братися до пил. Певна річ, ми обрали найкоротший шлях, але натрапили на лід восьмиметрової товщини. Пропав тиждень праці! Після цієї невдачі ми стали більш розважливі і передбачливі. За допомогою свердлильної установки прозондували лід у різних місцях між судном і розводдям і виміряли його товщипу. Потім намітили трасу, де лід був не товщий ніж два метри, трасу звивисту і не коротку — цілих сімсот метрів — зате певну…
І ось нарешті канал пробито. Залишилося тільки підвести його до корабля і обпиляти лід довкола бортів. Це була пекельна робота. Доводилося стояти по коліна, а іноді й по пояс у крижаній воді. А проте ми добилися свого. Щоправда, нам довелося безперервно працювати близько двадцяти діб удень і вночі… І ось, коли «Бельжіка» вже була готова рушити з місця, раптом зірвався східний вітер, наша крижина тріснула навпіл, саме вздовж каналу, і береги зімкнулися. Замість каналу, створеного кривавою працею, лишилася тільки вузька щілина. Через тиждень крига на каналі знову розійшлася. І вперше за тринадцять місяців загуділа машина, вперше після довгої перерви стерничий Юхансен схвильовано взявся за штурвал. Ми ввійшли в лабіринт розводь, тримаючи курс на північ. Розводдя були вузькі й часто закінчувалися тупиком. Доводилося вступати у запеклу битву з льодом. Корабель перетворився на справжнього бійця: відступав, з розгону налягав на кригу, трощив її, знову відступав і знову з розгону ламав або розштовхував крижини, торуючи собі шлях. Корпус його, стиснений в льодових лещатах, дрижав і стогнав…»
Але не довго втішалися учасники експедиції свободою.
Вдарив лютий мороз, і лід знову взяв судно в полон. «Бельжіка» опинилася в ще гірших умовах, ніж досі.
«…Крига раптом ожила, — згадував Добровольський. — Стала ритмічно здиблюватися й опадати, вигинатися на всьому просторі аж до виднокола, утворюючи велетенські химерні пагорби й западини, ніби якесь колосальне біле чудовисько дихало мільярдом грудей! Крижипи били в судно, мов таран. Воно здригалося від ударів, корчилося, а палубні дошки згиналися в дугу. Двох-трьох тижнів такої шарпанини цілком вистачило б для того, щоб судно зовсім розвалилося. Це була повільна, невідворотна агонія».
Тільки двоє людей не втрачали надії у цьому важкому, здавалося б, безнадійному становищі. Амундсен і лікар Кук знали, які примхливі бувають вітри та морські течії, і розуміли, що треба терпеливо чекати. І вони довго чекали, доки нарешті з півдня повіяв дужий вітер, повернув на схід, розігнав крижані поля й напнув вітрила. Шлях до свободи був відкритий.
Наприкінці березня перед «Бельжікою» з'явилися темпі скелі Магелланової протоки. Перша антарктична експедиція Руала Амундсена наближалася до кінця.
ТІЛЬКИ ЗАДЛЯ НЕЇ, ЄДИНОЇ, Я ЗРІКСЯ СВОЄЇ МРІЇ
— Не соромся, Руале, розгорни!
Карі очі Маргарет з неприхованою ніжністю дивилися на змарніле обличчя, на якому ще дужче видавався орлиний ніс. Руал, повагавшись, нерішуче розгорнув важкий пакунок.