Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Руал здивовано поглянув на неї. Що з нею сталося? Завжди була така мила, тиха, лагідна…

— Якби в мене не було планів на далі, я не пішов би і на «Бельжіку», — кинув він сухо.

Руал не розчув, що відповіла Маргарет, бо рвучко розчинилися навстіж двері і на порозі став Антоній.

— Руале, я пишаюсь тобою! — широко розкривши обійми, він підбіг до брата. — Ти читав уже газети? Я не міг і кількох кроків ступити в порту спокійно, всі про тебе розпитують. Мій шеф, тільки-но переглянув першу сторінку «Афтенпостен», одразу запропонував мепі посаду капітана на «Андромеді». Розумієш? Це неабияке підвищення. Я вже давно мрію про нього. Шеф ще запитував, чи не можна якось і тебе перетягти до нас. Він одразу дасть тобі найбільше промислове судно — яке тільки забажаєш. Він хотів би вже в цьому сезоні вирядити тебе до західних берегів Шпіцбергену полювати на тюленів і білих ведмедів. Там аж кишить їх. Ти міг би добряче заробити!

— Руале, погодься. Благаю тебе, зроби це задля мене, задля своїх братів, — втрутилася в розмову Маргарет. — Погодься! Піди сьогодні ж до Бйорнсона. Це ж найбільший у Норвегії судновласник. Антонію, скажи, скільки він має кораблів. Вони плавають по всіх морях світу… — В її карих очах, втуплених у Руала, спалахнула надія, на щоках знову розквітли рум'янці. — Спробуй, хоча б на деякий час. Якщо це буде тобі не до душі — покинеш. Зроби це заради мене! Ти вирушатимеш у ті свої мандри, а повертатимешся у власпий дім, до людей, що кохають тебе… — дедалі наполегливіше переконувала Маргарет.

«Бережи свою свободу! Якщо хоч раз поступишся — кінець тобі. Ніколи вже не повернеш її. Маргарет скористається з цієї дрібної, на перший погляд, перемоги, щоб назавжди здобути вигідну позицію!» — остерігав Руала якийсь внутрішній голос.

Він подивився на брата, потім на дівчину. Антоній зрозумів його одразу. Проте Маргарет не хотіла піддатися так легко. Вона склала руки з виразом німого благання. Та вираз очей Руала протверезив її. У неї стислися уста, обличчя спотворила гримаса, де й поділася врода. Дівчина одразу стала негарна, озлоблена.

— Нарікатимеш сам на себе! — із злістю крикнула вона й вибігла з кімнати. З-за дверей почулося стримуване ридання.

— Чого ти так грубо поводишся з нею? — докірливо сказав Антоній, побачивши, що брат знову поринув у читання. — Плаче он. Я, Руале, не хочу втручатись у твої справи, але ти не знаєш, як вона тебе чекала. Ти не попрощався з нею, жодного слова не написав ні з Бельгії, ні з Америки. Бетті казала, що Маргарет навіть не дивилася ні на кого, усе тебе чекала. Зрозумій, вона кохає тебе, — додав Антоній, помітивши роздратований жест брата. — І не дивуйся. Як і кожна жінка, вона мріє мати свою домівку, дітей. Подумай тільки, ви вже так давно знайомі. Ти знаєш, як чудово вона вміє куховарити й вести господарство. Її батько любить тебе. Не забувай, що він має великий пай на кількох верфях. Наш батько мріяв, щоб і ти колись почав будувати кораблі… — Антоній говорив дедалі повільніше. Мова його уривалася під холодним поглядом брата, і нарешті він зовсім замовк, сторопілий.