Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Мовчазні, замкнуті в собі люди, мов тіні, блукали по судну, уникаючи один одного. Кидали колючі погляди і неприязно озивалися. Давалося взнаки страшенне нервове папруження. Мертва арктична тиша пригнічувала, а найменший несподіваний звук дратував.
Якось лікар ухопив за плече одного матроса, що збирався стрибнути за борт. Хотів тікати прямо в Антверпен, додому! Хоч світ за очі, аби тільки вирватись звідси якнайшвидше!
— Сьогодні в одного помутився розум, а скільки таких буде завтра чи післязавтра? — казав Кук Амундсену.
Чекати довелося недовго. За кілька днів трапився новий випадок. Здоровий, дужий парубійко ні з того ні з сього почав вимахувати сокирою.
— Я відрубаю тобі голову! — крикнув він Руалові й заніс над ним сокиру.
Лікар кинувся до матроса і вхопив його за руку.
— Що я бачу, які пухирі в тебе на долонях! Зачекай, я огляну і дам тобі мазі, щоб вилікувався, — спокійно сказав Кук, не перестаючи стискати йому руку.
Ошелешений такою несподіванкою, матрос роззявив рота, безтямно подивився на лікаря і вибухнув істеричним сміхом; йому голосно вторував Руал, і за хвилину всі троє приязно поплескували один одного по плечах.
— Якби ти його тоді не стримав, був би мені каюк! — дякував лікареві Руал, коли вони залишилися самі.
Ось уже кілька тижнів обидва вопи занепокоєно спостерігали, як на корабель вповзає цинга. У людей пухли ноги, хиталися зуби, біліли губи і ясна, довго не гоїлися садна й подряпини. Ослаблений організм щораз важче переносив холод, але найбільшим лихом був страшний відчай, який не піддавався лікуванню.
Пониклий, збайдужілий до всього де Жерлаш замкнувся у своїй каюті. Він усе частіше впадав в отупіння і подовгу не міг, а може, вже й не хотів, приходити до тями. Доля обійшлася з ним жорстоко: замість тішитися в салонах Антверпена чи Брюсселя славою полярного відкривача, він змушений був страждати серед полярної ночі на мертвому, забутому богом і людьми краю світу. Його дратувало власне безсилля і доводила до розпачу апатія команди.
З невеселих роздумів вивів його одного вечора жвавий тупіт ніг по трапу і важкі кроки на палубі. Чи не сталося ще якоїсь біди? Він піднявся на палубу і біля борту побачив з'юрмлених матросів. Усі мовчали, дивлячись кудись У пітьму. Він глянув і собі — й серце у нього заколотилося. Перед ними, вдалині, на крижаному полі, щось мигтіло якимсь дивним голубуватим блиском, пемов блукаючий болотяний вогник, повільно наближаючись до корабля, — химерне, фантастичне. Капітан Лекуант нервово наводив на нього підзорну трубу.
— Хто б це міг бути? — стривожено запитав де Жерлаш.
— Не з наших, — пошепки відповів капітан. — Усі на кораблі.
— Може, якийсь антарктичний ескімос? — Де Жерлаш старався падати своєму голосу природного звучання, але губи в нього тремтіли. — Або якийсь незнаний звір?
— Це людина, із штормовим ліхтарем.
— Нічого подібного! Із смолоскипом, — прошепотів хтось.
— Дурниця, звідки може взятися тут людина?
— Жодна експедиція, крім моєї, не випливала на ці широти. — В голосі де Жерлаша бринів острах. — Може… може б, хтось із вас вийшов назустріч?
Ніхто не відповів. Матроси мовчки присувалися один до одного, плече до плеча, тісніше збиваючись у купку, наче пінгвіни перед сніговієм. Жоден з них нізащо не наважився б зійти з корабля.
Зненацька хтось зірвав з гака штормовий ліхтар, одним махом переметнувся через борт і став спускатися на лід.
— Що ви робите, штурмане? — жахнувся начальник.
— Піду подивлюся, хто там, — просто відповів Амундсен.
Bin ішов, широко ступаючи, як лижник, і вимахував ліхтарем, немовби підбадьорюючи себе. Лід ураз ожив. Від жовтавого світла ліхтаря шерехата поверхня криги спалахувала блискітками й відкидала химерні видовжені тіні.
— Дивіться, той іде прямо на штурмана! — почулися притишені голоси.
— О боже! — похапцем перехрестився якийсь матрос. На палубі запала мертва тиша, кожен прислухався, стежачи за двома вогниками, що зближалися, і раптом злилися, неначе в обіймах.
— Погляньте, б'ються!
— Коли б тільки наш штурман…
— Ліхтар зверху!
— Ні, той другий!
Блиснув нарешті вогник, але який?
— Треба якнайшвидше рушати на поміч штурманові! — почувся перестрашений шепіт.
Де Жерлаш мовчав. Йому здавалося, що вони назавжди вже втратили того, хто один з усієї команди зважився піти назустріч небезпеці. Чи мав він право жертвувати тепер ще одним?..