Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Не втече! Йди правим краєм, а я піду лівим.
Обидва рушили вперед уздовж просіки, час від часу зупиняючись і сторожко прислухаючись. Та в гаї було тихо, моторошно тихо. Проміння ліхтариків поглинав туман.
— Мабуть, він подався вглиб, тут скраю даремно шукати. Сто чортів тобі в печінку, роззяво! — злостився той, що вів машину. — Так, треба йти вглиб або назад, можливо, ми неправильно розрахували…
Сперечаючись, докоряючи один одному, вони, проте, не наважились шукати нарізно, а заглибились у гай разом.
Тим часом Лютц лежав біля самої просіки. Викинувшись з машини, він упав дуже невдало — вдарився головою об пеньок. Болю не відчув, лише загуло в голові, майнули перед очима світлі кола, потім в очах потьмарилося.
Очевидно, він утратив свідомість ненадовго, бо, прийшовши до пам’яті, почув голоси своїх переслідувачів, які віддалялися від просіки. В голові ще паморочилось, нудило. Довелося мобілізувати всю свою волю, щоб ухопитись за край думки, що блискавкою промайнула в голові і тепер згасала. «Так, так… Вони пішли в ліс, лишивши машину… Вони пішли… Машина… Боже, я нічого не збагну… Щойно надумав, а тепер не збагну… Машина… Ага, вони залишили машину! Якщо я до неї доплазую, поки вони не повернулись…»
По-пластунському пересуваючись на ліктях, Лютц подолав кілька кроків і лобом припав до землі; мить перечекав і знову поплазував. Уперед, назад? Він втратив почуття напрямку. По щоці пробіг теплий струмочок, Карл зрозумів, що то юшить з голови кров, нетерпляче тернув щокою об плече, та вона знову стала мокрою. Байдуже! Аби дістатися до машини… Вона десь близько… Загостреним нюхом він відчував запах мастила, бензину і по-звірячому, як по сліду, плазував на цей запах…
Мабуть, він кілька разів втрачав свідомість, та руки й ноги механічно долали відстань, бо знов опам’ятався Лютц вже біля машини. Чіпляючись руками за слизький кузов, він став на коліна, потім, заточуючись, підвівся на ноги.
І саме в цю мить промінь ліхтарика засліпив йому очі.
— Ти волів би стати жертвою, а не катом? — запитав з темряви глузливий голос. — Що ж, я можу зробити тобі таку приємність. Одержуй!
Лютц знав — тепер йому не втекти. Він стояв непорушно, чекаючи пострілу, удару ножем, хіба не однаково! Встигнути б тільки сказати ті кілька слів, що бринять на устах. І він встиг їх вимовити:
— І все-таки я б з тобою не помінявся місцями… вікінг!
Потім тіло його обважніло, посунулось униз.
Учитель історії Карл Лютц так і не виклав письмово своїх міркувань про коріння фашизму.
Ернст Ленау міряє й міряє кроками квартал біля станції міської залізниці, раз у раз поглядаючи на годинник. Рут запізнюється.
Сьогодні видався на диво гарний вечір. Без туману і сльоти, без вітру, що так набрид за останні дні. В таку погоду приємно пройтися, та одна справа — блукати вулицями міста, віддавшись плинові думок, і зовсім інша — тупцювати в межах кварталу, не маючи сил зосередитись, бо весь час доводиться звірятися з годинником, пильно вдивлятись у кожну дівочу постать, що здаля хоч чимсь нагадує Рут.
У Ернста не дуже великий досвід поводження з особами жіночої статі. Короткочасні захоплення незмінно закінчувались розчаруванням. Його дратувала легковажна готовність до любовних пригод одних і удавана цнотливість других, ота фальшива дівоча доброчесність, за яку сплачувати доводилось надто дорогою ціною — ціною відмови від власної свободи. Рут здавалася йому зовсім не такою. Йому подобалась її незалежність, критичний склад розуму, дотепність. З нею можна просто товаришувати, не думаючи про те, як складуться їхні дальші взаємини, обмежаться вони приятелюванням чи переростуть у почуття більш глибоке.
Сьогодні, одержавши платню, він збирався запросити Рут до ресторану. Хотілося посидіти в затишному куточку, почастувати чимсь смачним, потанцювати.
Запізнення Рут спочатку його непокоїть, потім починає дратувати. З невблаганною точністю годинник показує, що від дев’ятої — часу, самою нею призначеного, — минуло тридцять п’ять хвилин. Може, в такий спосіб вона хоче випробувати його терпіння? Міру свого на нього впливу? Коли це так, то нема чого й чекати. Він не терпить жіночих хитрощів, вона не повинна була до них вдаватись. Йому залишається одне — повернутися й піти. Він навмисне роздмухує в собі почуття образи, щоб подолати бажання залишитися, бо відчуває, яка сила таїться в надто довгому чеканні — воно вбирає в себе хвилину за хвилиною, поглинає їх, ущільнюючи час так, що втрачаєш уяву про його плин. Ернста дивує парадоксальність цього висновку. Врешті, ці тридцять п’ять хвилин тривали для нього не так уже й довго. Якби не годинникові стрілки…