Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Іоганн, — гукнув Лютц молодого кельнера, що порався біля одного з ближніх столиків у суміжному ряду, — два кухлі!
— Хвилиночку, гер Лютц, тільки розрахуємося з клієнтом!
Зачувши назване кельнером ім’я, високий плечистий чоловік, що сидів спиною до проходу, озирнувся.
— А, гер Лютц! — привітно вигукнув він і, підвівшись, попрямував до столика біля стіни. — Справа моя коротка, тому не лякайтесь. Даруйте, що заваджу вам, фрау…
— Фрау Берта, — познайомив Лютц, — а це голова нашої шкільної ради — гер Вінклер. Чим можу служити?
— Ви дуже добре виступили сьогодні, гер Лютц! Порушили питання принципове і важливе. Чи не змогли б ви свої міркування про підручник історії викласти письмово? Щось на зразок короткої доповідної записки?
— Якщо це щось дасть…
— Безумовно. Гарантую вам, що дам хід справі.
— Як скоро це треба зробити?
— Приміром, на кінець тижня. Вас такі строки влаштовують?
— Цілком.
— Дуже радий, що ми домовились. Ще раз пробачте мою настирливість. Доброго здоров’я, гер учитель, приємно провести вечір, фрау!
Вклонившись, Вінклер пішов.
— Ти помітила, які в цього чоловіка гарні очі? Розумні, теплі, ніби зігріті внутрішнім вогнем?
— Так. Але обличчя дуже виснажене. Наче складене з гострих кутів… як малюють сучасні художники.
— Він пройшов через пекло Бухенвальда, — коротко пояснив Лютц. — Один мій приятель-італієць любив повторювати десь вичитані слова: ставши перед необхідністю обрати ким бути — катом чи жертвою, він обрав би собі долю жертви. Так от, коли я дивлюсь на таких, як Вінклер, на пам’ять завжди спадають ці слова. Я теж волів би стати жертвою, а не офіцером рейху.
— Не говори так голосно, на нас дивляться. Зверни увагу на суб’єкта праворуч, він так і вп’явся в тебе очима:
— Ти дуже дражлива сьогодні, Берто! Певно, його більш цікавить гарна жінка, а не її супутник.
— Ні, ні… розраховуйся скоріше і ходімо. Ми й так уже затримались…
Лютц жестом покликав кельнера. Незнайомець, цікавість якого так непокоїла Берту, кинув на стіл кілька марок і попрямував до виходу.
Хвилин за п’ять вийшли з бару і Карл з Бертою.
Машин на зупинці поменшало. Лишилось тільки одне таксі поруч з довгою приватною машиною, над розкритим капотом якої схилилась постать чи то її власника, чи шофера.
— Приятелю, відвезеш до центру? — запитав Лютц водія таксі.
— В один кінець? — завагався таксист.
— У два, — поспішно сказала Берта. — Обіцяй мені, Карл, що ти відразу повернешся цією ж машиною!
— Гаразд, якщо в два кінці, то залюбки. — Шофер прочинив дверцята на заднє сидіння, відразу повеселівши.
Як тільки таксі від’їхало, чоловік, що порпався в моторі довгої машини, випростався.
— У два кінці,— пробурмотів він вголос сам до себе. — Прикинемо, скільки це забере часу.
Включивши в машині світло, він глянув на годинник.
… Висадивши Берту в районі Целендорфа, Карл Лютц пересів на переднє сидіння. Він любив спостерігати за дорогою, що стелеться під колеса, вихоплена з темряви вогнями яскравих фар. Їзда взагалі впливала на нього заспокійливо, думки тоді розгорталися рівною стрічкою, немов розкручувалися з великої бобіни, що оберталась разом з колесами в єдиному ритмі. Та сьогодні цей ритм було порушено, їзда автомобілем скидалася на сліпий політ, де щомиті можна наразитись на неприємні несподіванки.
— Капосна погода! — поскаржився водій. — Удень трохи заробив, а ввечері ви мій перший пасажир. Тарифи в центрі і на околиці у нас однакові, а порівняйте умови? Одна справа гнати машину добре освітленими вулицями, і зовсім інше — напівтемними Панковом чи Каровом.
У кожної професії свої складності, та ще в такий час, коли життя доводиться будувати наново… Згодом усе владнається. У вас, у мене, у всіх інших.
— Так то воно так, а все-таки образливо.
— В вас промовляє нетерплячість молодості. Згадайте, що довелося пережити старшому поколінню.
— Нашому теж перепало! Що з того, що я був дитиною! А голод, бомбардування, битва за Берлін?.. Доросла людина хоч розуміє в чому річ, а нас, малюків, просто проймав тваринний жах. Найгіршому ворогові не зичу такого дитинства…
У розмові з молодим водієм час спливав непомітно. Проминули вокзал міської залізниці Берлін — Бланкенбург, незабаром попереду почали вимальовуватись розпливчасті світлі плями. Каров.
— Вам на яку вулицю? — запитав водій.
— Зупинитесь біля бару. Забув, чорт забери, купити сигарет. А там дочвалаю пішки, мені недалечко…
У барі народу поменшало, та повітря стало ще більш задушливим, як це буває на кінець вечора в подібних місцях.