Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Лютц збирався ще трохи посидіти за кухлем пива, але передумав. Купивши сигарети, він поспішив вийти на свіже повітря.
На вулицях містечка тепер було зовсім порожньо, в багатьох вікнах світло вже згасло: свій трудовий день більшість жителів Карова починало рано. Згадавши, що ключі від вхідних дверей лишилися на столі, Лютц прискорив ходу. Ось уже й будиночок фрау Марти. Внизу світиться, отже, старенька не спить. Свинство з його боку примушувати стару жінку так довго чекати! Добре, хоч у барі не затримався. Картаючи себе за власну неуважність, Лютц поспішно підійшов до хвіртки і нахилився над невисокою огорожею, пальцями намацуючи гачок. Чиясь дужа рука лягла йому на плече і щосили шарпнула. Лютц заточився. Дві постаті підійшли до нього впритул і стали обабіч.
— Спокійно, не знімайте галасу! Державна безпека!? пролунав у темряві владний голос.
Остовпілий Лютц отямився:
— Я попросив би показати ордер на арешт! Очевидно, сталося якесь непорозуміння. Я місцевий учитель, моє прізвище Лютц. Не може бути…
— Сказано, спокійно! Кроком руш до машини! Ми лише виконуємо наказ.
Тільки тепер Карл Лютц помітив кроків за сто від будинку невиразний довгий силует легкової автомашини.
— Що ж, ходімте, чим скоріше з’ясується це прикре непорозуміння, тим краще, — Лютц спокійно зробив кілька кроків в напрямку до авто і раптом спинився. — Якщо це не суперечить правилам, я попросив би одного з вас попередити мою господиню, щоб сьогодні вона на мене не чекала.
Один з двох хихикнув, другий спинив його:
— Тихше, ти! — І, звертаючись до затриманого, коротко кинув: — Обшук зроблено, господиня знає, в чому річ.
Лютцу здавалося, що він цілком спокійний, тільки ноги чомусь підгиналися, мов ватяні, терпли губи й кінчики пальців на руках. У машину він сів з полегкістю. «Зараз усе з’ясується… І все-таки неприємно. Арешт, обшук… Уявляю, як перелякалася бідолашна фрау Марта! У школі колеги почнуть дивитись на мене скоса… Учні й поготів. Ху, як усе це неприємно! Певно, хтось інший щось накоїв, а ти трусись поночі в машині в супроводі двох архангелів, що, мов злодії, ховають обличчя під низько насунутими капелюхами… Попросити дозволу запалити? А навіщо просити? Що я, арештант? Сигарети при тобі, бери й пали…
Добре, хоч купив: хтозна, скільки тебе триматимуть, поки встановлять істину…»
Лютц ворухнувся, застромив руку в кишеню плаща. Той, що сидів поруч, одразу ж націлив у нього дуло пістолета, засовався на сидінні.
— Що ти повзеш, наче черепаха? Жени! — гукнув він водієві.
— Нема куди гнати, — відповів той.
Машину трусонуло раз, другий. Лютц зрозумів, що вона збочила з шосе.
«Куди вони мене везуть? Чому з’їхали з траси? Ми від’їхали зовсім недалечко, куди ж вони звернули?»
Вперше страх охопив Лютца. Різонувши по серцю, він поволі розтікався по всьому тілу, сковуючи м’язи, підступаючи до горла нудотою. Тепер Лютц був певен, що його ошукали, наче мишеня, заманили в пастку. Анонімка… Це вони… негідники, що йому загрожували!
Нестримна лють, наче виплеск величезної хвилі, змила страх. Руки й ноги стали пружними, голова ясною. «Викинутися з машини, вони не встигнуть загальмувати… Все залежатиме від того, чи зумію я непомітно дотягнутись до ручки на дверцятах машини… Примусивши себе застигнути непорушно, Лютц обережним рухом посунув ліву руку по сидінню. Один сантиметр… другий,, третій…Ось уже пальці торкнулись металу на дверцятах… Тепер руку треба поволі зігнути в лікті, трохи підняти вгору… Від напруги здригнулася нога… Задерев’яній, клята!.. Якась мить чекання, пальці скрадаються по металу вгору і вгору… Лягли на ручку… Тепер повернути — і ривок усім тілом.
Підкоряючись лише інстинкту самозахисту, безпомилковому в хвилини найбільшої небезпеки, рука крутнула дверцята і одночасно тіло метнулося ліворуч у рятівний вологий морок, що пахтів випарами землі, прілим листям, життям.
Все сталося так несподівано, що невідомий, який сидів поруч Лютца, не встиг отямитись, куля з безшумного пістолета прошила темряву кількома секундами пізніше.
— Задкуй! Задкуй! — залементував той, що мусив стерегти Лютца.
? Йолоп! — зле кинув другий і повів машину заднім ходом. Метрів за триста він вимкнув мотор. Обидва представники «державної безпеки» вистрибнули з машини. Промені кишенькових ліхтариків, спрямовані в різні боки, вихоплювали з темряви то кущі, то стовбури дерев, то нешироку просіку, що перетинала гай.
— Він десь у цьому районі, мабуть, трохи спереду… Ач, падлюка, прикинувся тихим та сумирним, забери його… — Брудна лайка завершила фразу.