Тварина, обдарована розумом

— Ти не спиш?

— Ні, — відповів Севілла. Він обернувся. Пояс, що затуляв йому очі від світла, сповз, і Севілла побачив Арлетту, що стояла біля ліжка з тацею в руках. — Ти принесла мені попоїсти? — спитав, мимохіть встаючи з постелі. Дружина поклала тацю йому на коліна. Севілла взяв сандвіч і за інерцією став жувати. Коли закінчив, Арлетта вилила пиво з бляшанки в склянку й подала. Він сьорбнув кілька ковтків і враз віддав склянку.

— З’їсиш ще один сандвіч?

Розчепірені пальці Севілли пірнули в її волосся, й він заперечливо похитав головою Арлетта поставила склянку на нічний столик, поклала поряд ще один сандвіч і глянула на Севіллу. Коли він почував себе нещасливим, його завжди палило почуття сорому, йому завагалося побути на самоті, й він лягав у постіль. Спершу це її дивувало.

— Вислухай, мила. Ти знаєш, чому ти приголомшена? — якось пояснив їй Севілла. — Бо я реагую в природний спосіб, я ненавиджу все це англосаксонське святенництво, цю показну мужність. Коли я почуваю себе слабким, я не вдаю із себе мужнього, скручуюсь у клубок і чекаю, доки це минеться.

І справді, це завжди миналося, за кілька годин він знову сміливішав, ставав життєрадіснішим.

Арлетта схилилася й погладила рукою його по щоці. Він не сахнувся, але й нічого не сказав, сумний, з погаслими очима. Їй завжди здавалося, що він перебільшує, вигадує на себе, що він не може бути до такої міри пригніченим. А може, це перебільшення й допомагало йому вилікуватися. Може, він доводив свій пригнічений стан майже до карикатури, аби легше його позбутися.

— Я піду, — сказала Арлетта.

Він сумовито посміхнувся їй, відтак знову ліг у постіль, обернувся на бік. Чув, як за нею зачинилися двері. Розшукав пояс халата й знову поклав його собі на очі. Тієї ж миті перед ним виринули образи Бі й Фа. Вони не вгавали нахиляти свої голови ліворуч, потім праворуч, байдуже роззираючи його.

Йому здалося, що він заснув на якусь хвильку, однак, глипнувши на годинника, переконався, що спав дві години. Сів на постелі, халат сповз, і йому стало холодно. Відчинив засклені двері, підійшов знову до нічного столика, взяв сандвіч, склянку з пивом і попростував до пристані. Сонце відразу огорнуло теплом його голову, потилицю, спину, литки. Коли зійшов на дерев’яний причал, почував себе ліпше. Севілла зупинився на самому краєчку, поставив склянку на майданчик для трапа, сів, спустивши ноги над водою. Сонце зігрівало йому груди. Він удихнув у себе пахощі сандвіча, й одразу в нього з’явилося таке відчуття, начебто давно вже забув, як пахнуть хліб і шинка, і знову відкрив ці запахи з такою втіхою, наче після тривалої хвороби.

Відкусив шматок сандвіча; поки жував його, і піднебіння, і язик відчували невимовне вдоволення. Севілла стримував бажання зразу ж проковтнути розжований хліб i м’ясо, намагався їсти повільно, щоб розтягти відчуття новизни, але й жадібність, і поспішність також були своєрідною насолодою.

Коли скінчив їсти, випив решту пива. Воно було тепле, але свіже. Славний напій, недарма його люблять у народі. Витер губи й руки носовичком і подивився на Бі й Фа. Нікчеми! Кляті нікчеми! Вони ігнорують його! Він підвівся й енергійно свиснув по-дельфіновому: