Тварина, обдарована розумом
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Григорий Николаевич Филипчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Тварина, обдарована розумом». Краткое содержание книги:
Грюкнули двері, він пішов. Меггі схопилася руками за голову, на очах у неї затремтіли сльози.
— Він не слухає мене, — заридавши, мовила вона. — Він ніколи мене не слухав!
Севілла підняв праве весло, легенько наліг на ліве — маленький гумовий човен м’яко наблизився до причалу, й Арлетта стрибнула на берег. Вони не хотіли привертати увагу кораблів прикриття гулом мотора й вирішили провести до печери Бі й Фа на веслах: на це витратили з півгодини. Витягли човен з води, віднесли його на кілька метрів на цементну доріжку й, повернувшись, сіли на дошки причалу. Вечоріло, але повітря було ще тепле.
— Ти скажеш Адамсові, де вони? — спитала Арлетта.
— Чому?
— Я твердо вирішив говорити йому про них якомога менше.
— А Пітерові?
— Якщо становище погіршиться, буде краще, як він нічого не знатиме. Я кажу «Пітер», але, зрозуміло, це стосується й Сьюзі. Меггі не беру до уваги, завтра відішлю її до Денвера. Дивна річ, я почуваю себе винним перед нею. Однак немає нічого такого, щоб я міг докоряти собі. Хіба що, — додав він усміхаючись, — моє незвичайне терпіння.
Дезі величаво підпливла до них, тримаючись під самою поверхнею, голова її з’явилася над водою, і її лагідні очі втупилися в Севіллу. За два метри позад неї плив Джім. Той вже посмілішав.
— Хто ця самиця? — запитала Дезі. — Що їй тут треба?
— Вона живе в мене давно. Вона кудись плавала, потім повернулася. Самець також.
— Вона зла.
Севілла похитав головою:
— Вона ревнива.
Дезі поміркувала над його відповіддю й сказала:
— Але ж у мене є самець. У мене є Джім.
Оскільки Севілла не відповів, а лише знизав плечима, вона вела далі:
— Вона мені сказала, що розмовляє мовою людей. Це правда?
Арлетта засміялася.
— Бі також любить похвалитися!
— Це правда, Па? — перепитала Дезі. — Це правда, що вона сказала?
— Правда.
— Але я не дурніша за неї!
— Ні, Дезі, ти не дурна.
— Сьогодні ввечері я хочу вивчати мову людей. Сьогодні ввечері, Па.
Севілла засміявся.
— Щоб вивчати, треба завтра, завтра й завтра. Сьогодні ввечері я втомився.
— Ти не хочеш свистіти?
— Ні. Я втомився.
— Але ти вечорами свистиш зі мною.
— Сьогодні ввечері я втомився.
Спливла якась мить, і Дезі спитала:
— Ти йдеш до свого дому?
— Так.
— Вже!
— Так.
Дезі наполовину висунулася з води й поклала свою велику голову на причал, між Арлеттою й Севіллою. Вони почали пестити її. Гладили її щосили, але не доторкалися до дихала.
— Я люблю тебе, Па, — сказала Дезі, зажмуривши очі. — Я також люблю тебе.
— Я люблю тебе, Ма, — сказала Дезі зітхнувши.
— Я також люблю тебе, Дезі, — відповіла Арлетта.
Ось уже чотири місяці щовечора Дезі Признавалася в любові, й щовечора Арлетта хвилювалася. То було одне й те ж почуття: щось стискувало їй груди, якась несподівана зворушеність, сумна ніжність, і — вона не знала чому, зовсім у глибині душі, — страх перед смертю. Вона не знала чому, але й у цю мить їй було шкода Дезі. Одначе в Дезі не було нічого патетичного. Вона була молода, міцна, дужа.
Арлетта підняла плечі, буцім увесь тягар світу тиснув на них. Що за світ, що за люди й яка мерзота! Бозна-чому ці тварини люблять нас. Адже в нас немає нічого приємного. «Ні, ні, — негайно переконала вона себе, — я не мала б так думати. Я роблю, як Бі й Фа, — все людство скидаю на одну купу».
Страхітливий гул сколихнув повітря. Здавалося, він насувався з-за будинку. Вони підвели голови, цієї миті з’явився вертоліт і на висоті приблизно п’ятдесят метрів пролетів над головою. Раптом пролунали методичні, оглушливі постріли важкого кулемета. Севілла обійняв Арлетту й, прикривши її своїм тілом, кинувся на дошки причалу. Але стріляли не в них, він виразно бачив, як трасуючі кулі виплигували з води й вогняним пунктиром описували вертоліт. Він набрав висоту, розвернувся й зник у сутінках.
— Ходімо, — сказав Севілла, — ми вимагатимемо пояснення.
Вони побігли бетонованою доріжкою. Тієї миті з’явився Пітер і вигукнув:
— Адамс радирує!
Севілла відсапувався, доки Пітер з олівцем у руці розшифровував радіограму. Коли скінчив, вирвав із записника аркушик і подав Севіллі.
«Група «В» тепер у курсі справи. Небезпека цієї ночі. Просимо вас прийняти на острів загін захисту».
Севілла взяв у Пітера олівець і написав: «Стріляючи, ви себе викрили».
Пітер зашифрував, передав, прийняв відповідь, розшифрував її і віддав аркушик Севіллі: «Вогонь викликаний необхідністю. Група «В» могла закидати гавань гранатами. Повторюю свою пропозицію».