Тварина, обдарована розумом
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Григорий Николаевич Филипчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Тварина, обдарована розумом». Краткое содержание книги:
— Господи! — лише вигукнув Севілла.
Меггі сиділа на стільці з скуйовдженим волоссям, заспаними очима, розчервонілим обличчям, з виду серйозна, збуджена й замислена. Севілла сів у фотель за письмовим столом. Йому здавалося, що все його тіло налилось свинцем. Узяв олівця, вирвав аркушик паперу, втупився очима в порожнечу над головою Меггі й промовив безбарвним голосом:
— Ну що ж, Меггі?
І раптом, наче хтось прорвав якусь гать, на нього полився бурхливий струмок слів. Він самохіть поплив за течією і, опустивши очі, уважно слухав, дряпаючи щось олівцем на папері. Вже багато років він не прислухався до Меггі. Його вуха були до неї напівглухі, вони сприймали тільки факти, а не вслухалися в її голос. Коли вона впадала в гарячку, то зараз же і затиналася. Севілла накреслив на папері коло, а в колі розмістив квадратик. «Я запитую себе, як тільки мій слух може виконувати роль цідилка? Звідки дізнається він, що слід сприймати, що то в нього за метод добору? Яким чином він випереджає мою свідомість і знає, чого не слід слухати?» Севілла силкувався зосередити увагу на Меггі, пірнув у струмок її слів, мов невід на морське дно за уловом.
— Він, бідолаха, записав мене під своїм прізвищем. Певне, він був щасливий, що дав мені своє прізвище бодай на один вечір.
«Що ж, вилов чималий. Мій слух сприймає тільки її голос. У Меггі голос не один, а два: чистий і дзвінкий голос секретарки, що робить свою справу на високому професійному рівні; та гарячковий, крикливий і штучний голос, голос передчасно дорослої дівчинки, що переконала себе, мовби всі знайомі їй чоловіки залицяються до неї, — Севілла підвів голову й зиркнув на Меггі. — Очевидно, їй байдуже, що я не слухаю її. Насправді їй не потрібен співрозмовник, вона розмовляє не до мене, а просто собі гомонить, їй потрібен тільки привід, щоб виговоритися. Їй треба надати значимості своїм словам, остаточно повірити в них».
— … вам усвідомити свою відповідальність.
— Прошу? — сказав Севілла, схопившись з місця. — Яка відповідальність?
— О, — промовила Меггі чистим дзвінким голосом секретарки, — ви мене не слухали. Ну що ж, гаразд. Ви мене ніколи не слухаєте. Мені завжди здається, що я кидаю слова на вітер.
— Даруйте мені, — зніяковів Севілла, — я трохи стомився.
Меггі зміряла його поглядом, і її пойняла ніжність. ««Правда, він стомлений має вид, проте він чудовий, скидається на хлопчика. Звісно, Арлетта не з тих жінок, що йому потрібна. Вона надто хтива, а не ніжна, забагато підтримує його горилячі нахили, нахили рогатої людини, завжди готової накинутися на вас. Я боюся цього латинянина. Згадую перший рік, коли він доводив мене до гарячки. Щоночі мені здавалося, що він виростав з-під землі в куточку моєї кімнати, голий, волохатий, кремезний. Він наступав просто на мене, гриз своїми темними очима. Мене брав страх. Я уявляла його руки, що здирали з мене піжаму, оголювали груди, й він роздавлював мене своєю вагою. Мені так було лячно, що я й не чинила опору».
— Ви щось сказали про мою відповідальність, — озвався Севілла.
Меггі мовчала. Севілла підвів голову. Дівчина, перевівши подих, глипнула на нього. Очі у нього трохи розгублені, на чолі виступив піт.
— Ви не можете заперечити, — раптом заговорила вона пискливим голосом, — що ви зробили все можливе, аби розлучити мене з нареченим. О, я не докоряю вам, мовила б навіть, що добре розумію почуття, якими ви керувалися.
Відлуння її слів докотилося аж за поріг кімнати, де й розтануло. Севілла накреслив ще один квадратик у колі й дбайливо заштриховував його. «Бідна ця дівчина. Її свідомість гарячково звужується, вона не перестає жувати одне й те ж, не здатна більше мислити про щось інше. Лишилося п’ять днів до 13 січня, п’ять днів до історичного повороту століття. Мільйони, сотні мільйонів людей, можливо, загинуть, планета на грані війни й, можливо, спустошення, а для Меггі це — ніщо. Вона замкнулася у свою шкаралупу, занурилася в своїй одержимості й клопочеться про свою жіночу долю».
Хтось легенько постукав у двері. З’явилася стурбована Арлетта.
— Ходімо, любий. Повернулися Дезі й Джім, вони не миряться з Бі й Фа.
Севілла подивився на годинника. Шість. Ще година спливла. На перший погляд у гавані нічого не відбувалося. Дезі й Джім розмістилися біля «Карібі», Бі й Фа — в іншому кінці бухти. Обидві пари дельфінів, причаївшись, спостерігали одне за одним. Час від часу одна з самиць видавала пронизливий свист, на який інша, наче луна, відповідала.
Севілла обернувся до Арлетти:
— Ти була тут, коли припливли Дезі й Джім?
— Так. Без будь-якого попередження Бі накинулася на Дезі й укусила її. Дезі в боргу не лишилася і відповіла їй тим самим. Цю бійку самиць перервав Джім, який кілька разів ударив хвостом Бі, не кусаючи її. Бі відступила.