Тварина, обдарована розумом
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Григорий Николаевич Филипчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Тварина, обдарована розумом». Краткое содержание книги:
— А Фа?
— Фа не заворушився. Він залишився в своєму кутку, а коли Бі припливла до нього, то кинув їй докір за та поведінку.
— А що ж далі?
— Самиці розмовляють, обмінюючись свистами. Звинувачують одна одну в захопленні території. Складається враження, що вони сперечаються за місце. Насправді ж тільки Дезі зв’язана з гаванню, або, достоту кажучи, з «Карібі». Адже Бі і Фа тільки-но припливли, вони ще не почувають себе тут господарями. А ось Джім, як «дикий» дельфін, напевне, почуває себе, мов той заброда. Питання стосується Бі. Те, що Бі докоряє Дезі, чому та вдерлася на її територію, — справжнє лицемірство. Вона не хоче бачити Дезі, ось і все.
— Мудре тлумачення поведінки «жінки», — з усмішкою сказав Севілла.
Він подивився на обидві пари, що причаїлися по своїх кутках. Свисти припинилися. Севілла повів далі:
— В крайньому разі можна залишити все так, як є, однак, на мій погляд, то було б нерозумно. Поки це лише сварка самиць, нічого страшного не трапиться. Але якщо втрутяться самці, можна сподіватися всього. Обидва вони майже однакові на зріст, їх майже не можна відрізнити, один з них цілком міг би забити іншого.
— Що ти робитимеш?
— Запропоную їм компроміс.
Севілла підійшов до краєчка дерев’яного причалу й просвистів:
— Фа! Бі! Послухайте!
Спливла мить, по якій Фа подав голос:
— Я слухаю.
— Вдень, — сказав Севілла, — ви лишаєтеся в гавані, вночі ви віддаєте її двом іншим дельфінам.
Бі й Фа ледь чутно обмінялися свистами, відтак Фа підплив на кілька метрів ближче до Севілли й спитав:
— А куди ми підемо вночі?
— Я покажу вам печеру, недалеко звідси.
Фа поплив до Бі, й знову вони обмінялися свистами. Севілла прислухався, але звуки були такі низькі, що йому не вдалося їх почути.
Фа підплив ще ближче.
— Бі й Фа погоджуються.
І щоб переконатися, що не помиляється в умовах, він заговорив:
— Вдень гавань наша. Вночі — їхня.
— Так.
— Ти нас ведеш і приходиш по нас?
— Так.
— Ти приносиш нам рибу?
— Так.
Фа обернувся й подивився на Бі.
— Що ж, — озвалася Бі, — ходімо.
Тепер, коли вона згодилася на таку пропозицію, здавалося, що їй уже не терпиться, хочеться, аби швидше їх відмели до печери.
— Я йду по човна, — пояснив Севілла. — Я вас проведу. Він підіймався бетонованим схилом, швидко перебираючи ногами. Арлетта насилу встигала за ним.
— Ти не боїшся лишати Бі й Фа в відкритому морі?
Той кивнув головою.
— Зовсім ні. Ти запам’ятала реагування Фа: «А куди ми підемо вночі?» В цьому запитанні є якась заклопотаність. Вони не люблять більше людину, але ще не знають, як без неї жити.
— Так, — погодилася Арлетта. — Думаю, що ти маєш слушність. Мене вельми вразило запитання Фа: «Ти приносиш нам рибу?» Дивно. Я розумію, Фа народився в неволі, йому ніколи не випадало ловити рибу. Але ж Бі?
Севілла відчинив двері повітки.
— Пітере, — запитав він, — чи можемо ми скористатися меншим гумовим човном?
— Надовго?
— На якусь годину.
— Годину він витримає. Але потім, прошу вас, доставте його сюди. Він занадто випустив повітря. Думаю, що вентиль пропускає або якийсь шов.
— Гаразд.
Севілла обернувся до Арлетти.
— Почекай хвильку на мене. Маю слово сказати Меггі.
Він полишив їх і пішов до свого кабінету. Меггі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах. Зарипіли двері, вона обернулася й подивилася на Севіллу, в її очах був глибокий смуток самотності.
— Меггі, — мовив Севілла, не заходячи до кімнати, перепрошую, у мене немає часу зараз, щоб з вами більше поговорити. Та все ж таки скажу вам про своє рішення, як я прийняв, коли слухав вас: завтра ви поїдете в Денве до тітки, де кілька днів відпочинете.
— В мене багато роботи, — відказала Меггі.
— Тим гірше для роботи.
— Ви все своєї, — докинула вона роздратовано. — Ви й не усвідомлюєте, що пропадете без мене.
— Тим гірше для мене. Вам треба відпочити. — І рішуче додав — Це вирішено.
Дівчина опустила очі й покірно мовила:
— О’кей! Що ж, ви хазяїн.
Перегодя вона стрепенулася, випросталася, підвела очі й, не глянувши на Севіллу, мовила пронизливим і крикливим голосом:
— Власне, ви мов той страус ховаєте голову в піску, не хочете дивитися правді в очі. Відколи я вас знаю, ви завжди так робите. Ви мене заспокоюєте, а самі відвертаєтеся від власного щастя.