Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Сивокінь підняв трубку внутрішнього телефону.
— Черговий? У третій кімнаті сидить Віктор Губенко. Запросіть його до мене.
— Як, і його арештували?! — вихопилося в Нужного.
— Хіба нема за що?
— Я сам! Я все сам!
— Що «все»? І спалену скирту берете на себе?
Геннадій знеможено відкинувся на спинку стільця.
Турчин, дивлячись на нього, пошкодував, що збочив на спалену скирту. Проте зупинятися вже було пізно.
— То берете скирту чи ні?
— А він, Губенко, що бере?
— Ви дуже багато хочете знати.
— Я нічого не хочу. То ви мене плутаєте.
— А може, ви самі себе заплутуєте? То як із скиртою?
— Я нічого не скажу, поки не почую Губенка. А чому… А чому… Чому ви перейшли до скирти? Хіба крадіжка вас уже не цікавить?
— До слова вийшло. Одначе прошу подумати: необачно спалена скирта і три обкрадені квартири — злочини далеко не однакові. Губенко це розуміє. Він вам в очі скаже, де ви були тої ночі. Крім Губенка, те вам скаже ще один чоловік. Так що даремно впираєтеся. До того ж у такому разі ваше заперечення істини — нічого не варто.
Нужний мовчав. Голова безвільно звисала до запалих грудей, не зворухнулася навіть тоді, як зайшов Губенко і привітався спочатку з працівниками міліції, потім із ним:
— Здоров, Гемо! — І, не чекаючи відповіді, заторохтів далі: — Ти, Геио, хоч гнівайся на мене, але я скажу: битий дурень ти — нащо чуже гребеш на свою голову? Так що кінчай клеїти дурня і скажи міліції, що квартир ти не обкрадав. Інша справа, чи розпускати язика далі — хто, значить, підбив…
— Губенко, ви сказали «всі»! — урвав слідчий.
Губенко від окрику здригнувся й кліпнув.
— Нужний, що ви тепер скажете?
Нужний із схлипом ковтнув повітря.
— Ви… Ви його підмовили! Залякали!
— Дурницю мелеш, Гено. Нас засікли на Завалах. Так що піднімай руки і не каркай. Тепер і пожежники відколються. Ось які пироги!
Нужний подивився на Губенка з недовірою.
— А де той, що бачив?
Сивокінь узяв телефонну трубку.
— Яківчук іще не прибув? Прибув? Тоді попросіть його зайти до мене.
Угледівши у дверях гривастого молодика, якого інспектор пропускав перед себе, Губенко аж із місця зірвався:
— Яковенко! То це ти! Ти нас бачив?
— Ну, я.
— Коли?
— Ну, тоді, як скирта згоріла. Десь біля дев'ятої ранку. Спали…
— Чого ж ти мовчав? Ти ж чув, що нам шиють.
— Вам багато чого шиють, то не хотів устрявати. А от вони, — Яковенко кивнув на Яківчука, — розтовкмачили. Така, значить, петрушка. Так що, Гено, не клей дурницю. Да, бачив я вас на Завалах.
Нужний намагався не дивитися ні на Губенка, ні на гривастого молодика. Навіть очі заплющив.
— Ну, що ви тепер скажете, товаришу Нужний? Мовчите. Ну. ну, помовчіть, подумайте. А вам, товариші, — звернувся слідчий до Губенка і гривастого молодика, — спасибі. Ви можете бути вільними.
По тому, як обидва вийшли, слідчий почекав трохи і продовжив допит:
— Ваші заперечення нині нічого не важать. Нині нас цікавить інше: хто вас підмовив узяти на себе чужу вину? Не хочете сказати? Що ж, тим гірше для вас. За те, що ввели слідство в оману, вам доведеться відповідати. Ну, а тримати вас під арештом не будемо.
— А може, годі цих зустрічей? — заговорив Турчин. — Тільки дуже підла й нікчемна людина могла вас на таке штовхнути. Так і передайте йому.
— Отже, ви вільні, — підвівся слідчий.
Нужний і не зворухнувся.
Хоч як Турчин намагався, а приховати поганого настрою від Люби не зумів.
— В тебе неприємності? — стривожилась.
— Невдачі, Любо. Сама знаєш — все містечко гуде. Та що містечко…
— То правда, наробили шуму з тими обшуками та арештом шофера комбікормового заводу. Ще якби не відпускали, а то ж… Люди всього не знають і балакають різне. Але ти не бери близько до серця. Ще ж такого не було, щоб не знаходили злочинців.
Павло слухав її і думав: як то добре мати дружину таку, як у нього. Відколи разом, ніколи й нічого для себе не просила, не вимагала. Лиш квартира не дає їй спокою, і то тільки тому, що донька підросла, для неї потрібна окрема кімната, і маленьке скоро знайдеться. Тепер, як перейдуть в інший район, доведеться наймати житло. Може, Ліду на якийсь час зоставити в батьків?
— Любо, ти пошту брала?
— Брала.
— Від моєї матері нічого не було?
— Ні.
— Хоч би не захворіла. Я так потерпаю за неї. Сама ж у хаті. Слабке серце…
— Отримаємо нову квартиру — відразу заберемо до себе.
— Навряд чи вона погодиться. Якби хоч ближче, щоб ми могли частіше навідуватися…