Полуничний сезон

— Мабуть, знаєте що: зберіть усіх на кілька хвилин, і не тільки шоферів, а й тих, хто працює в майстерні. Можна і тут.

Коли люди зійшлися, лейтенант попросив розказати, як Товкач поводився в останні дні, з ким зустрічався, до кого заїжджав, що говорив. Люди не поспішали викладати те, що знали, побоювалися чогось, бо передні, здавалося, і дихати перестали.

— Чого мовчите? — озвався завгар. — Кажіть, хто що знає.

— Тут діло таке, — несміливо заговорив молодий, у зеленому береті водій. — Вчора до нього приходив Нужний молодший. А то хіба чоловік не підозрілий? Усі й дотепер говорять, що квартири — діло його рук, тільки ви не хотіли розібратися. Прошу вибачити на слові.

— Не розібралися, то розберемося, — відрізав Сашко. — Коли це було?

— Кажу ж, під вечір, десь перед п'ятою годиною. Про що вони там говорили — не знаю, бо машина Товкача стояла он там, а моя — оно, — шофер показував рукою. — Розмовляли недовго, може, хвилин п'ять.

— А як після цього тримався Товкач?

Чоловік знизав плечима.

— Хіба я знаю… Він до мене не підходив.

— Хто бачив Товкача після зустрічі з Нужним?

Знову озвався водій у зеленому береті:

— Мабуть, ніхто не бачив, бо він одразу поставив машину у бокс, сів на мотоцикл і поїхав.

Іваненко запросив Геннадія Нужного у кімнату відпочинку тваринників. Ледь глянувши на нього, визначив — чоловік стривожений. Мабуть, так, як зараз, не переживав, коли й наговорював на себе. Впиратися не став, одразу й зізнався:

— Ходив я вчора до Товкача, то правда, але чого — і досі не знаю. Я, хочте вірте, хочте ні, пораюся, а до мене підходить ветлікар і каже, що мене кличуть до телефону. Ну, я пішов. Чути було погано, весь час хрипіло. Я насилу розібрав, що говорить Товкач і просить підійти до нього, в гараж. «Чого?» — питаю. А він: «Прийдеш, дізнаєшся. Це не телефонна розмова. Для тебе дуже важливо». Я знову своєї: «Кажи по телефону». А він: «Спіши, поки кличу. А то можу передумати». Ну, я все кинув і пішов. Застав його біля гаражів і кажу: «Що ти хотів?» Товкач дивиться на мене так, ніби я з неба впав: «Я від тебе щось хотів? Хто тобі таке змолов?» — «Ти ж тільки-но сам дзвонив», — серджусь. Він як зарегоче, тоді й говорить: «Ні, недарма люди говорять, що в тебе не всі дома і хата на клямці. То тобі приснилося, що ти злодій, тепер от інший сон привидівся: буцімто я тебе кликав. Йди, чоловіче, поки не пізно, до лікаря». Що мені зоставалося? Я пішов, але не до лікаря, а на роботу.