Полуничний сезон

— Але ж це є порушення закону, не говорячи вже про моральний бік нашої роботи, — зауважив Турчин.

Старший лейтенант перестав міряти кроками кімнату, всім тулубом повернувся до Павла.

— Ви багато собі дозволяєте, товаришу капітан. Навіть дуже багато. Я вам ішов назустріч, покладався на ваш досвід, вірив вам, якщо вже на те пішло, більше, ніж комусь, а ви… Вам адвокатом бути, а не в міліції служити. Отож подумайте. Ви скоро закінчуєте університет…

Павло зблід.

— От що, товаришу старший лейтенант, не вам вирішувати мою долю!

Сидоренко перечекав, поки його лють угамується, і заговорив, карбуючи кожне слово:

— За суперечку із старшим за посадою я вам оголошую догану. Воднораз попереджую: якщо протягом двох днів не знайдете злочинців — будете усунуті від справи. Про ваші дії я доповім вище.

Турчин стримався, щоб не наговорити зайвого. А у скронях гупало: «Рапорт! Негайно рапорт! В інший район, черговим, ким завгодно, тільки аби подалі від нього. Доведу справу до кіпця, і все. Більше жодного дня. Жодного!»

Зворухнувся Сивокінь. Сутичка між начальником райвідділу і старшим оперативним уповноваженим карного розшуку для нього не була несподіванкою. Коли стали прохоплюватися її перші зблиски, він веселенько посміхався: найшла коса на камінь. Тепер же, коли з того зіткнення посипалися іскри, слідчий похопився:

— Вибачте, Іване Івановичу, але позиція ваша мені не зовсім зрозуміла. Ви ж бо добре знаєте: як бути з Нужним, вирішую я. А що прийшли до вас… Хотіли порадитися. Особисто я не прибічник того, щоб зараз, цієї хвилини, відпускати Нужного: може здогадатися, що його помер не пройшов, і почне щось робити. А ми ж усі переконані: Степан Нужний зібрався затулити братом якийсь великий злочин. То чи не краще, коли він буде тішитися думкою, що ми клюнули на його наживку?

— Я не можу робити того, що суперечить закону, моралі, — відрубав Турчин і підвівся.

— Куди ти? — торкнувся його руки слідчий. — Ми ж ні про що не домовилися.

— А про що домовлятися?

— Здрастуйте, синку, я ваша мама, — розсердився слідчий. — Треба ж виробити хоч якийсь план дій.

Павло здивовано глянув на слідчого: мовляв, що ти плетеш, чоловіче добрий? Який план? З ким його виробляти?

Сидоренко зрозумів, що на умі в Турчина, і холодно сказав:

— Здається, ми про все домовилися: два дні — і ні секунди більше. — І повернувшись до слідчого: — А свої права й обов'язки я знаю не гірше за вас. Можете відпускати Нужного. Але якщо це ніде не на користь справі, то начувайтеся. Все. Ви вільні.

До Турчина довго не приходив спокій. Сидів за столом у своєму кабінеті, дивився на чистий аркуш паперу і не бачив його — слухав, як погамовується частий стукіт серця, що відлунював у скронях. Думав про начальника, про свою подальшу долю. Тепер уже ясно: двом їм нема місця під одним дахом. Хтось мусить піти. Безперечно, Павлова доля не в руках начальника райвідділу. Якщо піде на принцип, то хай Сидоренко гопки скаче, а він буде працювати. Тільки ж як його працювати, коли нема взаємодовіри, коли те й маєш робити, що оглядатися, огризатися? Ні, досить.