Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Чого ви до мене прилипли? Скільки можна казати: квартир я не обкрадав і сіна не підпалював.
— Чого дибишся? — охолодив його дільничний інспектор. — Думаєш, від нічого робити на побачення до тебе бігаємо? Не винен, то не винен. Ніхто не збирається робити тебе винним.
— Але ж через вас я у всього містечка на язиці.
— Ніби ти від того схуд. Чи про тебе вперше говорять?
Турчин дивувався: Яківчук розмовляє з Губенком тоном далеким од ввічливості — і нічого. А тоді психонув од кількох необачних слів.
— Так ото, Губенко, слухай. Гарно, слухай: зараз од тебе вимагається одне — сказати своєму дружку Геннадію Нужному, що ви разом уночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте були на річці. Второпав?
— Ви так говорите, ніби нас бачили.
— Є люди, які бачили, — вперше обізвався Турчин.
Вони розмовляли в порожній, із обдертими стінами і заляпаною вапном підлогою кімнаті — приїхали до Губенка на роботу. Віктор оглянувся, немов перевіряв, чи нема кого поблизу. Він був стривожений.
«Часом не ти, голубе, разом із дружком своїм підпалив сіно на Закуті? — подумав Павло. — Може, спробувати загнати тебе на слизьке? Ні, здається, для цього ще не настав час…»
Гамуючи хвилювання, Губенко спитав:
— Де вони нас бачили? Ви пробачте, що я так, ребром. Пожежники теж брали мене на понт. Так що тут діло таке…
— Не знаємо, що там у вас було з пожежниками, а ми не збираємося вас обманювати. Вас бачили на Завалах.
Губенко зраділо вигукнув:
— Та це ж прекрасно! Тепер я відішлю тих клятих пожежників подалі. А то ж причепилися, мов реп'яхи до кожуха: давай алібі, а ні — то спалену скирту сіна повісимо на твою шию.
— То як же все-таки з Геннадієм Нужним?
— До чого тут Нужний? Головне — мене бачили на Завалах!
— Слухай, Губенко, — знову підключився дільничний. — Ти тут не розігруй мені ролей, бо як я візьмуся за тебе, то на твою шию такого навішаю, що ти зігнешся в три погибелі. Так що не штовхай мене на крайність. Давай викладай без викрутасів: був із тобою Нужний чи ні?
— А ви того, що нас бачив, назвете?
— Ти що, на ярмарку, щоб з нами торгуватися?
— А ви на мене не кричіть, — огризнувся Губенко.
— Не треба нервувати, — втрутився Турчин, боячись, аби Віктор знову не показав свій гонор. — Не тільки назвемо, а й покажемо.
Губенко вкотре обвів поглядом кімнату. Скривився.
— Був він зі мною. Це я йому в очі скажу. А ще йому скажу, що він дурень ненормальний, коли таке тягне на свою голову. І на цьому буде все. Більше мене ні про що не розпитуйте.
Ледь Турчин ступив на поріг, як Сивокінь сказав:
— Все! Порядок у танкових частинах, як любив говорити мій дід: завтра у Старогутянській сільраді — сесія. Нарешті я впритул займуся цим Власюком.
Турчин слухав Дмитра, і в його душі прокидалася злість: чи не тому Сивокінь так в'яло, з холодком працює над квартирними крадіжками, що всього його проковтнула старогутянська справа?
— Слухай, Дмитре, — урвав потік бадьорої мови Сивоконя, — ти мені своїм Власюком набрид. Можна подумати, що ти закрутив он яку справу.
— А хіба не «он яку»? Сімдесят тисяч із гаком — це тобі не абищиця. А я ще не знаю, по чиїх кишенях розповзлися ті гроші. Недаремно ж мені ставили палиці в колеса.
— Хто?
— Деякі товариші з райсільгоспуправління. Та нічого, все позаду. А як у тебе? Повний порядок?
— До повного далеко.
— А все ж?
— Губенко погодився на очну ставку.
— Це вже непогано.
— Якщо Нужний і після цього почне впиратися, у нас в запасі є ще один свідок. По нього поїхав Яківчук. А Губенко тут. Може, відразу й почнемо?
— Давай.
Глянувши на Геннадія Нужного, вони побачили, що камера попереднього ув'язнення наклала свій відбиток на чоловіка: ледь ступав ногами, погляд побляк, рухи стали повільними. Як опускався на стілець, тихенько ойкнув, а по обличчю пробігла гримаса болю — певно, боліла не-чіпка, бо зранку просив аллохол.
— Ну що, Геннадію Пилиповичу, і далі будемо впиратися?
— Я не впираюся, а кажу, як воно є. Раз попав, треба відповідати, бо, як не відбуду своє, життя мені не буде.
— А це ж чого?
— Хіба ж брат простить?
— Ви знову затягли старої. І не набридло? Хіба хвора печінка не підказала вам, що пора міняти пластинку.
— Яку пластинку? — вдав наївного Нужний.
— Досі ж грали на чужій…
— Таке скажете.
— Отаке. Та, коли самі не хочете, доведеться вам допомогти.
Нужний дивився на свої коліна. Як сідав, був розслаблений, мішкуватий, а після перших слів Сивоконя напружився, певно, приготувався до найгіршого.