Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Але ж то було на світанку, а нині — темної ночі.
— Коли сталося, скажу пізніше, — кашлянув судмедексперт, худий, гостролиций чоловік років біля п'ятдесяти.
— Коли ондатр стріляють уночі, то й цю версію не будемо відкидати, — сказав слідчий прокуратури Скрипка. — Хто нею займеться?
На мить усі замовкли, дослухаючись до важкого шурхоту очерету і грудного схлипування дружини покійного. Вбитого вже перенесли в машину «швидкої допомоги», і судмедексперт поглядав на годинник. Він уже міг їхати, але не поспішав — хотілося знати, до чого домовляться оперативники.
— Яківчук, хто ж іще, — підказав Турчин. — Він сам рибалка заповзятливий. Йому і карти в руки.
— Який там із мене рибалка, — зніяковів Яківчук.
— Не прибідняйтеся. Либонь, і зараз у холодильнику лежить щучка.
— А таки лежить.
— То, може, запросите на сніданок? — не вгамовувався Іваненко.
— Можна, чого там… — невдоволено буркнув Яківчук.
Скрипка не втерпів:
— Ну, хлопці, з вами не знудьгуєшся. Тут таке, а їм юшка в голові. Давайте хоч домовимося, що й кому. Треба ще вияснити, з ким Товкач останнім часом зустрічався, що говорив, як поводив себе.
— Цим займеться Іваненко, — мовив Турчин. — Та і я не буду стояти осторонь. Почати думаю з дружини покійного. Безперечно, не зараз. Хай трохи заспокоїться.
— Ну, і охорону треба виставити. Я вже повідомив область. Експерти будуть.
Ще поговорили зі сторожем ставу і поїхали у райвідділ. Дружина покійного вже не плакала, навіть не схлипувала, лиш горбилася й дивилася розширеними почервонілими очима. Склянку з водою, яку подав їй Скрипка, брала ніби сліпа, довго тримала в руках, не знаючи, що робити з нею.
— Випийте води, — підказав слідчий. — Може, хоч трохи відляже од серця.
Як пила, руки тремтіли і вода проливалася на коліна, на підлогу. Більше їй нічого не говорили, бо, зрештою, збагнули, що спокій до неї прийде не хутко. Почекали, коли перестане плакати, і повели мову:
— Тетяно Йосипівно, чи не могли б ви пригадати, як чоловік поводив себе останнім часом? Може, був чимось занепокоєний? Він вам нічого це розказував такого, що могло б вас насторожити?
— Нічого він не розказував…
— А хто до вас у ці дні заходив?
— Хіба я пам'ятаю? Сусіди, ще якісь люди.
— Ви їх знаєте? Могли б назвати?
Вона перерахувала кілька прізвищ, із яких слідство зацікавило лише одне — Іван Пилипчук. Відвідав Товкача на директоровому УАЗі ще до того, як попався з краденим. Про що вони розмовляли, вона не чула.
— А що, ви думаєте, то він? — звела очі на Турчина.
У тих очах, червоних і заплаканих, несподівано зблиснуло щось гостре, блискуче. Невже лиш тепер до неї дійшло, хто і за що міг убити чоловіка. Коли так, то вона щось знає. Не може не знати.
Павло промовисто подивився на Скрипку, але той нічого не зрозумів. То Сивокінь вгадує його з півслова, з виразу обличчя.
— Тетяно Йосипівно, ви останнім часом у своєму домі з одежі нічого чужого не помічали? — спробував глянути в очі молодиці, та вона відвернулася. — Бачите, у нас багато є підстав запідозрювати вашого покійного чоловіка в одній негарній історії. Ми сьогодні збиралися до вас із обшуком. Воно, звичайно, не час. Але…
Тепер очі її застигли, схололи.
— А ще у нас с підстава, — продовжував Турчин, — вважати, що смерть вашого чоловіка пов'язана саме з цією історією. Декому треба було, щоб він замовк назавжди.
Жінка здригнулася.
— Я… Я знала, що це добром не скінчиться. Ой Степане, що ти наробив? Чого тобі не вистачало? Нащо таке горе?
Молодиця вже нічого не говорила, тільки плакала. Тоді Скрипка порадив Турчинові не марнувати часу, а зв'язатися з прокурором, брати санкцію на обшук і підключатися до розслідування.
Робити обшук у Товкачів не довелося: жінка покійного сама показала, де заховано крадене — на хатньому горищі. Там було все, крім грошей та речей, які вилучили у Пилипчука. Правда, пацюки погризли два килими — обидва Нужного. Той, коли про це дізнався, буркнув похмуро:
— На кого бог, на того й люди…
Робочий день на комбікормовому заводі починається о восьмій ранку, проте люди на роботу вже йшли з новиною про трагедію, що сталася на Черемошні. Шофери збиралися гуртками й гомоніли, поглядаючи на Іваненка, якого тут знали. Він спочатку розмовляв із кожним окремо, ніхто йому нічого істотного не сказав, а час біг стрімко. Із ранкової наради в директора прийшов завгар і почав роздавати шляхово-транспортні листки.
— Годі язиками ляпати! — гримав. — Робота не жде. — І повернувшись до лейтенанта: — Воно, звичайно, діло таке… Тільки, їх не розжени, — до обіду будуть товктися. Кого вам треба, ви скажіть.