За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Це правда, більшовики меншовиків не стріляли, поки не здобули влади, але зате, здобувши владу, дали собі волю, а після закріплення її, почали розстрілювати і більшовики більшовиків.

— Найкраще не займатися політикою.

— Коли б наш народ мав свою державу, то я б ніколи не займався політикою. Але як я зрозумів, що польські діти відносилися до нас, українських дітей, ще в початковій школі, як до неповноцінних, тільки тому, що ми не мали своєї держави, що це їх держава, а не наша, оце ж їх презирство і спонукало мене до боротьби за незалежність, а така боротьба є політичною, і мета такої політики благородна, але ж мабуть нічого на землі немає настільки святого, щоб люди не могли зогидити. Брудні руки забруднюють усе, чого тільки вони торкнуться, так що сама суть добра і зла таїться не в ідеологіях, а в людях. Жодна ідеологія не здібна очистити брудної людини, а брудна людина зовсім легко занечищуе навіть і найчистішу ідеологію.

Прийшла весна, і, нарешті, в Озерлаг приїхала довгожданна комісія Президії Верховної Ради СРСР і розпочала свою роботу. В'язні з надзвичайною жвавістю скрізь і всюди почали розмовляти про роботу комісії. Люди почали мріяти про волю, про зустріч з рідними, близькими і знайомими. Але ж ми були на «особо строгому», адміністрація управління нас не спішила направити на комісію. Люди хвилювалися все більше й більше. Бажання і сумніви постійно переплутувались між собою. Бажання породжувало сумніви, а сумніви загострювали бажання. У місяці того психічного напруження одні люди замикалися в собі, а інші просто розчинялися у слухах і розмовах про різні слухи. І так минали дні, тижні і місяці. Аж щойно в перших днях серпня адміністрація 307 особого режиму веліла нам усім здати постіль і забрати свої речі з каптьорки. Це вже була явна ознака, що нарешті прийшла черга і на нас.

Після обіду нас усіх вивели за ворота і в ту ж мить ворота впали на землю. Всі загомоніли: «Це добра ознака». Піхотою до залізниці ми йшли через тайгу кілометрів сім. На залізничній зупинці ми сіли на відкриті плятформи і відправилися на одинадцятий лагер. 3 11-го кожного дня по чоловік 25 брали на комісію. Комісія працювала в будинку лісництва. Туди треба було йти кілометрів три. Увечорі після комісії майор у своїй конторі зачитував рішення комісії. 3 кожної групи комісія звільняла в середньому біля 20 чоловік. Деяким знижувала покарання на половину, а небагатьом залишала все без змін. Але таких було дуже мало. Славко попав на комісію на один день раніше від мене і його звільнили. На другий день покликали і мене. У лісництво на подвір'я прибігли нас зустрічати майже всі ті, яких комісія звільнила попереднього дня. Очі в них світилися радістю, вони почували себе щасливими.

— Влодку, а де ж Славко? — запитав я.

— Славко в абсолютному зосередженні дуже щиро молиться, і тому ми не наважились його турбувати, — відповів Влодко.

Через хвилин п'ятнадцять появився Славко.

— Вас, Даниле, вже викликали на комісію?