За східнім обрієм [Спомини про пережите]
- Автор: Шумук Данило
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «За східнім обрієм [Спомини про пережите]». Краткое содержание книги:
Із свавіллям цих «удільних князів», які офіційно називаються начальниками управлінь спецлагерів, і їх опричників я боровся відкрито. Я вважаю святим обов'язком кожного чесного громадянина боротися скрізь і всюди проти всяких проявів свавілля, не зважаючи на те, хто б їх не чинив.
Після моєї відповіді голова комісії, вийнявши з папки мою скаргу, яку шість місяців тому я писав в ЦК партії, почав пробігати очима підкреслені червоним олівцем місця і показувати їх генералові і прокуророві. А після цього, тихенько перемовившись між собою, голова комісії сказав:
— У нас уже до вас нема ніяких питань, можете йти.
Я вклонився і вийшов. На вулиці з нетерпінням ждав мене Славко Пащак, Влодко Вітошинський і Вінтоняк. Я почав був їм оповідати про все, як було з найменшими деталями, аж раптом з-над лісництва вибіг посильний і знову покликав мене в будинок, де засідала комісія. Для мене це було загадковим, бо двічі комісія нікого не кликала.
— Ми вирішили вас звільнити із зняттям судимости та позбавлення в правах. Треба було б, щоб ви затримались тут разом з нами і допомогли нам розібратися у тій своєрідній лагерній плутанині, але ми не маємо права вас затримувати. Отож у нас є одна просьба до вас: оце в такому пляні, як ви писали цього листа в ЦК партії, — взявши в руку того листа, сказав голова комісії, — напишіть все детально про весь період свого перебування в лагерах і вишліть комісії при Президії Верховної Ради СРСР у Москві.
— Добре, постараюся зробити все, що зможу.
— Бажаємо вам щасливо доїхати і добре влаштуватись, — сказав голова комісії.
— Дякую.
Назустріч вийшов Славко Пащак і з тривогою в очах запитав:
— Що вони ще хотіли?
Я оповів усе як було. Славко і всі інші мої друзі з любов'ю потиснули мені руку. Мислями і душею я був уже поза лагером. Мені не треба було ждати, поки майор зачитає результати рішення комісії. У той день комісія звільнила 18 чоловік. П'ятьом зняли до половини, а двом залишили у силі їх покарання.
Ті люди, яким комісія нічого не зняла, були злі на всіх на світі, в тому числі й на нас. На другий день нас викликали на вахту. Вахтар відкрив ворота. Черговий офіцер, згідно рішення комісії, по формуляру викликав нас і сказав йти за ворота. У душі клубився приємний лоскот. І так ми перший раз пройшли крізь ворота без конвою і їх пронизуючих злістю поглядів і погроз. За воротами нас ждала вантажна машина. Із 11-го нас перевезли у пустий лагер на Віхоровці. Там ми перебули два дні, поки оформили всі документи і одержали пашпорти.
20 серпня ми сіли в поїзд «Москва-Лена». Поїзд рушив, і на душі стало легко-легко. Приємно залишати землю тяжких мук і страждань. Приємно віддалятись від місць принижень і знущань. Колеса вагонів, вистукуючи стики рейок, відзначали віддалення від тих страшних місць ганьби людського роду, які лягли чорною плямою на ту систему, яка створила ту безкінечну мережу, зіткану з колючих дротів та наглядницьких вишок. На світанку я пробудився і глянув у вікно. Поїзд притишив ходу. Це була зупинка Чума. Жінки товпилися біля вагонів із всякими продуктами своїх грядок. Я вийшов з вагона і купив собі за 3 карбованці сухої вареної картоплі і пучечок зеленої цибулі. Мені приємним тоді був сам акт купівлі і продажу та вільний доступ до вільних людей. Смачною для мене тоді була і та пісна картопля. Смачним було і свіже вільне вранішне повітря. Весь світ був якимсь святковим, немов оновленим.
Кожна пережита година і доба наближала нас до рідного краю. У дорозі з Віхоровки до Москви пасажири у вагоні мінялися. Їхали з нами прості трудівники, їхали чиновники, їхали студенти, їхали і молоді дівчатка, тікаючи з цілинних земель. Прості трудівники лаяли Сталіна. Студенти сміялися і оповідали анекдоти про сталінців. Тікаючі з цілинних земель лаяли всіх підряд. Лише чиновники, боляче відмовчуючись, перекидалися один з одним ляконічно: «Это не продлится долго», «Да, беспорядки долго длиться не могут». Вони тужили за минулим і з притамованою погрозою дивилися на грядуще.
«Як довго не заплямують ганьбою всіх взагалі і кожного зокрема, хто організовував голод у тридцять третьому році і хто віднімав хліб від тих, що його виростили, і хто в 1937-му році і пізніше арештовував, знущався по тюрмах і лагерах та розстрілював ні в чому невинних інтеліґентів і чесних трударів міста і села, так довго існуватиме небезпека відновлення тиранії. Величезна армія неназваних злочинців пляномірно розставлена верховним тираном від верху до низу, лише причаїлася в очікуванні сприятливої миті, щоб знову стати на весь свій зріст і продовжувати свою чорну справу. Одне тільки обнародування кожного злочинця і заплямування їх на місцях доконаних ними злочинів унеможливить їм повернутись на свої старі місця для продовження своєї чорної справи», — думав собі я.