За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Що ж, як вам приємно бути вовками, то будьте собі, а я вовком не стану, — також спокійно відповів Степан і, піднявшись, пішов.

— Ну і живи ягнятком, поки тебе ще не зломали, — сказав йому вслід той же самий вовк.

Я найбільше часу проводив з Патрусом-Карпатським. Як людина, він нічим особливо не виділявся, але мене до нього тягнуло його знання. Він знав добре літературу, етнографію і бував за кордоном, бачив життя інших народів, отож саме ті його знання і тягнули мене до нього.

Пробувши місяців два на 308-му, я тяжко захворів і мене поклали в лікарню, а пізніше, просто з лікарні пішки через тайгу перевели разом з багатьма політв'язнями на 307-й лагер. Цей лагер «особо строгого режима» був схований від сторонніх людей далеко в тайгу.

На 307-му я знову зустрівся з Ярославом Пащаком і разом з Грицеляком поселився біля нього. Разом з Пащаком жив Вітошинський Володимир і Вінтоняк. Цих двох інтеліґентів об'єднувала любов до музики і тому вони трималися трохи окремо. Найбільше часу там я проводив з Пащаком і Грицеляком.

Наближалася незабутня весна 1956 року, весна внутрішнього політичного потепління. У всі лагери політв'язнів Радянського Союзу виїхали комісії з уповноваженими Президії Верховної Ради СРСР розглянути судові справи всіх політв'язнів і коло 80 % звільнити з ув'язнення. Про ті небувалі в історії Радянського Союзу чутки заговорили всі політв'язні. Одні вірили, інші не вірили, але говорили всі.

— Життевий досвід показав, що якщо ізолюватися від усіх тих банд, які я перший раз зустрів на 05-му в 1954 році, і зовсім не звертати на них уваги, то вони самі розділюються на окремі групки і починають перегризати горло один одному. Це тільки на 05-му ми своїм активним виступом проти їх бандитизму об'єднали їх усіх проти себе. У всіх інших лагерах вони різалися самі між собою, але як на 05-му ми ту їх різню назвали бандитизмом, то вони відразу забули за свої внутрішні чвари і об'єдналися проти нас. Їм усім стало прикро, що ми, каторжани, їх бандитизм не визнали за героїчну політичну боротьбу і не тільки не вклонилися їм і не схотіли платити данини, а ще й привселюдно заплямували їх бандитами.

— Я бачу, що вас це все більше вразило, ніж мене, — відповів Славко.

— Так, це мене страшно сильно вразило, я навіть і не сподівався, що серед нашого народу є такі виродки.

— А ви думаєте, члени центрального проводу далеко кращі від них? Я був у 1940-41 рр. у Кракові. На моїх очах відбувся розкол на мельниківців і бандерівців і я бачив, як вони билися між собою по мордах, обзивали одні одних найгидкішими словами і друкували одні на других всяку гидоту. У центральному Проводі тримають гору також найнахабніші, — сказав Славко.

— На волі я тільки двічі зустрічався з Ростиславом Волошином із центрального Проводу і він видався мені дуже хорошим як людина і розумним політиком, — сказав я.

— При двох ділових зустрічах людину не впізнаєте, якою вона є насправді; люди при таких зустрічах показують, а якщо навіть і насправді Ростислав був хорошою та розумною людиною, то він не в силах зробити хорошу погоду в центральному Проводі. Всюди бере гору наглість.