Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Я вчора тут цілий день блукав, – сказав Іван, кидаючи поглядом на ту, що була, як столітній дуб, і все ще прикривала обличчя капелюхом. – І так якось мені сумно зробилось: і вулиця не та, і люди. Ніби між чужих потрапив.
– Бо погано впізнаєш здаля, – сказала з-під капелюха та, що була, ніби столітній дуб.
– Спробуй тебе пізнати, коли обличчя закрила, – мовив Іван.
– А може, я тут зовсім недавно живу? – сказала та, що була, ніби столітній дуб. – Може, я сюди тільки на пляж прийшла і загаряю?
– Боїшся, щоб я тебе не впізнав, Клаво? – м’яко сказав Іван.
– Бач, упізнав, – Клава скинула з обличчя капелюха й сіла. Сиве волосся її було скручене в курдульку, а обличчя повне сальних складок. Сині, вицвілі очки пропадали між тих складок, і тихий жаль відчув раптом Іван: вона мала рацію, ця Клава: ніколи і нізащо він її не впізнав би.
– Дивно, – сказав він, присідаючи біля стареньких – Тут зібралася вся жіноча частина нашої юнацької компанії. А хлопці?
– Хлопців нема, Іване, – сказала смутно Жасминова Пані. – Хлопці там, де всі мають бути. Один тільки Сашко Кравчук дибає...
– Сашко Кравчук? – перепитав Іван.
– Але він уже на нас, дівчат, і оком не веде, – сказала Клава. – Ходить по березі, залізяччя визбирує. А ти з якого це неба впав?
– Я добирався сюди, дівчата, п’ять років, – сердешно сказав Іван. – Як ви думаєте, вдасться мені виперти з моєї хати отого когута на сідалі?..
На те посмутніли вони всі п’ятеро і задумалися тяжко, бо, здається, кожен із них подумав: коли когут сів на сідало, то, напевне, не для того, щоб летіти у світ.
7
– Чула? – спитав Микола у жінки, коли та знову вийшла з сіней, тримаючи у руці віхтя. – Це або якийсь бандюга, або малахольний.
– Чого це він малахольний? – спокійно спитала Катерина – Говорив розумно. Певне, з грамотних...
– Знаю я цих грамотних, – сказав Микола. Він досі сидів за столом, а перед ним стояла глибока тарілка з недоїденими кришеними огірками та помідорами.
– Може б, ми подивилися на ту кватирю, – сказала Катря. – Коли хороша кватиря, то й нам було б добре, і йому.
– Це мій дім, а там за ту квартиру щомісяця плати.
– І гроші він обіцяв.
– Які там гроші? – аж почервонів Микола. – Я в тої старої хату задурняк узяв. Знаєш, скільки наша хата тепер стоїть? Двадцять тисяч, о! Та й уклали ми в неї немало: ванну поставили – раз, парове – два, а перекривали, коли твоя мати померла...
– Ти в мене хазяїн, то й вирішуй, – несміливо озвалася Катря.
– Нє, ти подумай: гроші поверну. Тоді ці гроші щось стоїли... А те, що я працював коло цієї хати п’ятнадцять літ?.. Думаєш, чого він хоче? Видере з мене хату за три тисячі, продасть за двадцять, гроші – в кишеню, і шукай вітра в полі! Я цих жуліків добре знаю!..
– Та ж каже: заскучав, – мовила Катря, нетямковито звісивши долішню губу.
– А ти й повірила, – захихотів Микола. – Це все одно, щоб я вернувся в село і почав торгувати в дядька Кіндрата материну розвалюху. Та я туди у віки вічні не повернуся...
– Він же в городі, – сказала Катерина й зазирнула у тарілку з недоїденими огірками й помідорами. – Доїв би ти це, я тарілку вимила б.
– Пальцями? – розчепірив пухку п’ятірню Микола – Забрала ложку, а тепер доїж.
Катря подибцяла в сіни й винесла звідти ложку. Микола швидко виїв огірки з помідорами, тоді приклав миску до рота і з присьорбом випив сік з олією.
– На! – тицьнув порожню тарілку. – Він думає, що на дурного напав. Чорта лисого мене окрутить...
– А може, він десь там по тюрмах шлявся, – несміливо озвалася Катря. – Не схочеш, то ще й лиха собі напитаєш. Хата ж його...
Микола ніс руку, щоб витерти масні губи, жінчине слово заскочило його зненацька, і руки до вуст він не доніс.
– Моя це хата, а не його! – рявкнув він. – А його та квартира, що під носа мені тиче... Я на нього в міліцію заявлю!
– Але він нічого поганого не зробив. Хоче міняться... Скільки кімнат у тій його кватирі?
– Чи він сказав? Мабуть, така квартира, як я парубок... Я тут у себе вдома і самогоночку можу вигнать, і під горіхом полежать.
– Самогон ти вже не будеш гнать, – твердо сказала Катерина – Забув, що лікар сказав?
– Ну, нехай, я больний. А як больний, то мені під горіхом не можна полежать?
– Та лежи собі на здоров’я...
Але сьогодні йому було не до лежання. Сьогодні цілий день йому перекумельгнувся з ніг на голову. Сьогодні в нього якесь чортзна-що, а не вихідний. Робочому чоловіку оно спочити тра, а тут якісь малахольні шляються. Якісь підозрілі типи туляються: ножа під ребро нахваляються всунути. Бо коли й справді він десь по тюрмах валявся, чи довго це йому? Чи тяжко ножаку всунути якомусь там Миколі, що йому зараз важко і з-за столу вилізти. Близьких сусідів нема, рука в нього широка,