Роман юрби

– Чула? – спитав Микола у жінки, коли та знову вийшла з сіней, тримаючи у руці віхтя. – Це або якийсь бандюга, або малахольний.

– Чого це він малахольний? – спокійно спитала Катерина – Говорив розумно. Певне, з грамотних...

– Знаю я цих грамотних, – сказав Микола. Він досі сидів за столом, а перед ним стояла глибока тарілка з недоїденими кришеними огірками та помідорами.

– Може б, ми подивилися на ту кватирю, – сказала Катря. – Коли хороша кватиря, то й нам було б добре, і йому.

– Це мій дім, а там за ту квартиру щомісяця плати.

– І гроші він обіцяв.

– Які там гроші? – аж почервонів Микола. – Я в тої старої хату задурняк узяв. Знаєш, скільки наша хата тепер стоїть? Двадцять тисяч, о! Та й уклали ми в неї немало: ванну поставили – раз, парове – два, а перекривали, коли твоя мати померла...

– Ти в мене хазяїн, то й вирішуй, – несміливо озвалася Катря.

– Нє, ти подумай: гроші поверну. Тоді ці гроші щось стоїли... А те, що я працював коло цієї хати п’ятнадцять літ?.. Думаєш, чого він хоче? Видере з мене хату за три тисячі, продасть за двадцять, гроші – в кишеню, і шукай вітра в полі! Я цих жуліків добре знаю!..

– Та ж каже: заскучав, – мовила Катря, нетямковито звісивши долішню губу.

– А ти й повірила, – захихотів Микола. – Це все одно, щоб я вернувся в село і почав торгувати в дядька Кіндрата материну розвалюху. Та я туди у віки вічні не повернуся...

– Він же в городі, – сказала Катерина й зазирнула у тарілку з недоїденими огірками й помідорами. – Доїв би ти це, я тарілку вимила б.

– Пальцями? – розчепірив пухку п’ятірню Микола – Забрала ложку, а тепер доїж.

Катря подибцяла в сіни й винесла звідти ложку. Микола швидко виїв огірки з помідорами, тоді приклав миску до рота і з присьорбом випив сік з олією.

– На! – тицьнув порожню тарілку. – Він думає, що на дурного напав. Чорта лисого мене окрутить...

– А може, він десь там по тюрмах шлявся, – несміливо озвалася Катря. – Не схочеш, то ще й лиха собі напитаєш. Хата ж його...

Микола ніс руку, щоб витерти масні губи, жінчине слово заскочило його зненацька, і руки до вуст він не доніс.

– Моя це хата, а не його! – рявкнув він. – А його та квартира, що під носа мені тиче... Я на нього в міліцію заявлю!

– Але він нічого поганого не зробив. Хоче міняться... Скільки кімнат у тій його кватирі?

– Чи він сказав? Мабуть, така квартира, як я парубок... Я тут у себе вдома і самогоночку можу вигнать, і під горіхом полежать.

– Самогон ти вже не будеш гнать, – твердо сказала Катерина – Забув, що лікар сказав?

– Ну, нехай, я больний. А як больний, то мені під горіхом не можна полежать?

– Та лежи собі на здоров’я...

Але сьогодні йому було не до лежання. Сьогодні цілий день йому перекумельгнувся з ніг на голову. Сьогодні в нього якесь чортзна-що, а не вихідний. Робочому чоловіку оно спочити тра, а тут якісь малахольні шляються. Якісь підозрілі типи туляються: ножа під ребро нахваляються всунути. Бо коли й справді він десь по тюрмах валявся, чи довго це йому? Чи тяжко ножаку всунути якомусь там Миколі, що йому зараз важко і з-за столу вилізти. Близьких сусідів нема, рука в нього широка,