Україна — не Росія

Переяславська рада — воістину поворотний момент в історії нашого народу. 20 грудня 1995 року у своїй промові, присвяченій 400-річчю з дня народження Богдана Хмельницького, я сказав наступне: «Правовою суттю договору з московським царем став легітімний державний розрив із Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ України в міждержавні стосунки як суб’єкта тогочасного міжнародного права. Не випадково Пилип Орлик, якого аж ніяк не можна запідозрити у відсутності патріотизму, називав цю подію і ухвалені рішення “найсильнішим і найпереможнішим документом і доказом суверенності України”, “урочистим, вічним союзним договором”, який повинен був “навіки оселити спокій, волю і згоду на Україні”».

Діячів минулого не можна судити поза контекстом часу і згідно більш пізніх законів, які не мають зворотньої сили. Їх діяння необхідно оцінювати з погляду моралі і правил їх часу, з урахуванням усіх, а не тільки пристрасно відібраних обставин. Маючи мужність бачити неприкрашену правду свого минулого, потрібно (повторю ще раз) черпати в ньому не приниження, а силу. Інакше не наважуйся розраховувати на майбутнє.

Я глибоко переконаний, що політична і військова діяльність Богдана, глибинна логіка його політичного курсу відбивали лише одну філософію — любов до батьківщини і щире бажання зберегти Україну, її народ, державу, землю і святині.

От заради чого він маневрував між сусідами, шукав компроміси й альянси, нерідко відмовлявся від багатообіцяючих задумів. Але генеральну лінію свого життя, зміст якого полягав у звільненні рідного краю від іноземного ярма і створенні самостійної соборної України, Богдан Хмельницький проводив до останнього свого подиху.

Не провина, а нез’ясована людська трагедія гетьмана відбилася в тому, що після його смерті державне кермо опинялося в руках або слабких, або корисливих. Цей період нашої історії став називатися Руїна. Боротьба між амбіційними представниками козацької старшини за гетьманську булаву і втягування в цю боротьбу іноземних військ, сепаратизм і нездатність політичної верхівки прийти до згоди у головних загальнодержавних питаннях привели до спустошення України. Переслідуючи особисті вигоди, авантюристи рвали Україну в різні боки, накликаючи на її народ найтяжчі випробування.[57]

Нашій ментальності, на жаль, властива «отаманщина», що так далася взнаки в годину Руїни і з не меншою силою — у період громадянської війни 1917 — 1920 років. На жаль, нації, як і люди, рідко учаться на уроках минулого, уроках історії. Отаманщина загрожує нам і сьогодні, під час нашої третьої спроби утвердити свою державу. Цей дворазовий історичний урок варто було б зазубрити багатьом нашим сучасникам, що живуть в одномірному світі, поділяючи усіх за своєю сваволею на «своїх» і «чужих». За будь-якими політичними угодами і компромісами вони схильні бачити не кроки до стабілізації, а зрадництво. Вони прагнуть приватизувати любов до вітчизни, готові установити свою монополію на таку любов. Їх не даремно прозвали «професійними українцями». Дай Боже, щоб вони не довели нас до великого лиха.