Полуничний сезон

— В міру сил і знань беремося, Степане Пилиповичу. А зараз мені треба дещо уточнити. Якщо є час, то зайдімо до приміщення.

— Ага, краще в приміщення. А то тут, на виду у всіх, якось незручно. Такий сором… І директор та бухгалтер косяться на мене, хоч і я теж постраждав.

Розмовляючи, вони пройшли до кабінету — просторого, на два вікна, з великим столом, застеленим червоною матерією, з портретами на стінах, схемами, графіками. Попід стінами щільно стояли нові стільці.

— Як там, суд скоро буде? — поцікавився Нужний.

— Та ніби вже не так довго ждати. Що треба уточнити деякі деталі, бо для суду потрібна повна ясність, — обережно заговорив Турчин. — Слідство, приміром, цікавить таке: чи відразу ви сказали Дерев'яному, що знайшли в брата крадене?

— Ні. Я, знаєте, був такий знервований, що не міг скласти путньої думки. Та й мучило мене: чи не зібрався хтось із хворої голови зіпхнути на здорову — підкинув крадене?

«Якщо вірити дружині твого брата, а підстав таких, щоб не вірити, у мене нема, то не дуже ти, чоловіче, був знервований», — відзначив про себе Павло.

— Отож я вирішив спочатку поговорити з братом. Закликав його до себе ось у цей кабінет і став обережно вивідувати. Він втямив, до чого я хилю, і став рогом: нічого, мовляв, про квартирні крадіжки не знаю. Ти що, думаєш, я злодій? Та я тобі за таке морду поб'ю! Я йому: мовляв, якщо не ти, то дружки твої, п'яниці. А ти їм ключі діставати допомагав. Ну, він тут і психонув, розкричався. Тоді я сказав, аби йшов і подумав гарненько над нашою розмовою. Коли надумається, як бути, хай прийде і скаже. Та він не прийшов.

— Виходить, ви того дня з ним більше не зустрічалися?

Нужний замислився, хоч ніби й не було чого: минуло не так багато часу, щоб забулося.

— Стрічалися, тільки пізнього вечора. Сам приплентався до моєї хати, аби переконати, що він не злодій.

— Ви з ним розмовляли наодинці чи в присутності дочки або дружини?

— Наодинці. Я ще сподівався на чудо і не хотів усе виносити на люди.

— Ви його пригощали?

— Трохи. Сподівався, коли підіп'є, то розкриється. Мені чомусь здавалося: якщо сам не обікрав, то дружки його попросили переховати, думали, другий раз із обшуком не підуть. Скажу правду, тільки прошу не видавати мене: я не дуже вірю тій байці з перснем. Украв. А що сестра сказала тоді так, то — щоб сорому позбутися. Тепер от відчуваю, як-то важко все теє перенести. Так що придивіться до Губенка. Може, і його що раз обшукати. Не може того бути, щоб стільки багатства за такий малий час пропили, розпродали…

«Обшукати… А чи не підкинули і йому краденого, щоб було надійніше, правдивіше? А коли сказали Губенкові, щоб пошукав у себе крадене? Або й взагалі відверто з ним поговорити?..»

— Добре. Ми придивимося.

Обличчя Степана проясніло, а може, так здалося Турчинові, бо дуже хотів, щоб Степан повірив, ніби йому вдалося переконати оперуповноваженого.