Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
З тих пір Скипидарка воліє при розмовах взагалі мовчати. Бо коли розговориться, запалюється бесідою і, звісно забувшись, хоче смачно погнати матюком. Але замість лайки раптово дзвінко заливається солов’їним щебетом. І в ту ж секунду невідь звідки випорхують солов’ї із настирливою вимогою кохатися.
Бідна Ержія гадала, що позбудеться літаючих курвашів — так солов’їв йменувала тепер зимою. Проте, як тільки наступають холоди і Ержія хоче дати своєму язику волю й грюкне матюком, в ту ж мить із неба їй на голову сиплються зграї сніжинок у формі крихітних солов’їв.
— Дякуючи мені, Ержія пройшла очищення Зрячою Водою. То може тепер по смерті і в рай попасти, — хвалила не стільки Ержу, скільки себе баба Фіскарошка.
— А ти, Марько, часом не хочеш у рай? — ласкаво питав дід Соломон.
— А мені чого туди спіхувати. Мені і на сій грішній землі не гірше, як в раю, — відповідала нелукаво баба.
Одного разу в ніч на Іван-день мене теж повели до Кривуліни.
Як нині пам’ятаю: баба взяла мене за руку і підвела до води, що тихо сяяла із глибин невимовним теплом.
— Поклонися, — понукнула мене Фіскарошка.
— Слава Ісусу Христу, Кривуліно! — сказав обережно я.
І в цю мить води усміхнулись і почувся тихий шепіт, схожий на шелест перших рясних крапель літнього дощу.
І тут з’явилось дивне відчуття: ніби на мене із глибин ріки почали пильно дивитись чиїсь очі. Вони були добрі, ласкаві і випромінювали дивовижний спокій й умиротворення.
— Води вітають тебе, — мовила задоволено баба. — Ти їм полюбився. І вони можуть тобі завжди помогти.
— А що мені може вода помогти? — поцікавився я.
— Ти хочеш увидіти себе, яким був колись… давно-давно… ну… в іншому житті?
— А хіба може таке бути? — здивувався я.
— А ти спробуй…
При цих словах баба зачерпнула з Кривуліни сяючої води і піднесла мені.
— Випий, не бійся. Навіть коли увидиш штось не так — не страшися. Бо се такоє, як лем сон…
Насторожено дивлячись на бабу, я ковтнув зо третину горняти і завмер. В ту ж мить ноги підкосилися і я безсило присів на берег. Навколишній світ кілька разів гойднувся у моїх очах, потім почав розпливатися, тонути в густому білому-білому тумані. І тут у середині мене почувся гул вітру, який з кожною миттю почав наростати, перетворюючись у надзвичайний свист. В якусь мить цей божевільний вихор підхопив мене, закрутив, наче пелюстину, і з неймовірною швидкістю поніс крізь біле безгоміння. І коли розплющив очі, із великим здивуванням знайшов себе у сідлі білого коня. Я був в обладунках древнього воїна: однією рукою тримав меча, а іншою — вуздечку. З усього видно, воїном я був непростим, бо охорона щільно оточувала мене. З десяток бородатих мужів, сидячи так само у сідлах коней, тримали напоготові луки і весь час пильно озирались навкруги. Я зняв залізний шолом і те, що побачив, надалі змусило здригнутись від жаху. Із своїм почтом я стояв на високому кургані, а внизу стелилась долина, усіяна сотнями, тисячами посічених трупів воїнів. Видно, битва скінчилась недавно, бо багато тіл ще ворушились, дихали, стогнали. Із півдня долиною сумирно і навіть якось винувато протікала широка ріка. З обох берегів до неї повзли напівживі воїни. Одні помирали напівдорозі, інші — за кілька метрів від води. А щасливці, які спромоглися сягнути ріки, жадібно ковтали, потім переверталися на спини і вмирали із божевільно-радісними посмішками на спраглих губах і шматками печального неба у очах. А ріка текла і чим ближче повзла її течія до кургану, на якому стояв я, тим води ставали червонішими, нажаханішими і гарячішими. Я ж дивився на криваву долину і відчуття страшної провини здавило мене, а в голові весь час кричало: «Вони загинули через тебе! У їхній смерті — твоя і тільки твоя провина!». Мене охопив такий страшний біль і відчай, що здалося, усі гріхи людства, відколи світ — світом, страшним тягарем водномить упали на мене і нещадно здавили. І я закричав… ні!.. Я дико завив од душевного болю.
І тут знову опинився на березі Кривуліни.
— Ти чогось злякався?! — запитала стривожено баба.
— Там дуже страшно! — прохрипів я.
— О, дитино, не треба було тобі сього. І чого я дурна дала напитися? — похитала головою баба.
Але зі мною почало коїтись щось незрозуміле. Замість того, щоб тікати від річки, я, немов божевільний, схопив від баби горня і знову, давлячись, ковтнув сяючої води.