Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Час од часу над головою чувся шелех могутніх крил. На те шелестіння я, хоч і не піднімав голови, але ж знову, на рівні підсвідомості, знав: це пролітають зграї ангелів. Всі вони тримали в руках, наче батьки немовлят, людські душі. Ніжно тулячи їх до грудей, ангели були дуже сумними і чомусь не білосніжними, а бузково-синіми — як і сутінки, що мене огортали. Я спробував піднятися, і тут з великим подивом помітив — я зовсім безтілесний. На цьому загадковому острові була тільки моя душа! Може, загублена ангелами або приречена на покару?.. Я ще не встиг подумати, на яку покару, як все навкруги — і океан, і примарні щогли кораблів, і зграї бузкових ангелів — до відчаю страшно запахло опалим осіннім листям. І тут я зрозумів: так сумно і боляче пахне Самотність. І Душа моя приречена на тисячоліття відбувати на цьому острові ув’язнення Самотністю. Дивитися, як невидимі кораблі відвозять за обрії рідних мені і дорогих, як бузкові ангели відлітають у сади Господні із людськими душами… І кожного — хто в руках ангелів і в трюмах кораблів — щось чекає попереду. Кожен з них жевріє тривогою і надією. Тільки мене ніхто не жде, нічого не чекає попереду, у мене немає ані дня, ані вечора, ані сьогодні, ані завтра… Тільки тужлива Самотність, що до відчаю страшно пахне опалим, сумним осіннім листям. І я заволав од відчаю! І в цю мить душа із острова Самотності знову повернулася в долину Святого Івана.

І як потім розповідали, я почав істерично бити собою об землю і кричати:

— Чому я знову народився?!

Чому я знову народився?!