Роман юрби

Різко звівся й пішов просто до тих старих, які зручно й мальовничо розташувалися на березі. Вони раптом позамовкали, а та що плела вовняну сукню, зупинила шпиці.

– Прошу мені вибачити, – сказав він. – Ви, часом, не з цього кутка?

Тоді його погляд упав на маленьку бабцю, обв’язану, як індійський раджа. Маленька всміхнулася до нього: половина зубів її була золота, а половина справжня. Він раптом упізнав у ній щось знайоме; не в оцих зубах і не в хустині, пов’язаній, як у індійського раджі, – щось в усміху і в очах, бо обличчя в неї було брунатне, як в того-таки індійського раджі, й густо посічене зморшками.

– Ніна? – спитав він здивовано.

Ніна засміялась, а разом з нею інші четверо.

– Атож, Іване, – сказала вона баском. – Дуже ти загордів, що не пізнаєш давніх знайомих.

Тоді його погляд упав на ту, що ходила з палицею і мала зав’язану бинтами ногу. Вона сиділа, спираючись руками позад себе і дивилася на нього молодими, давно знайомими очима. Здається, він тільки й пізнав, що ці очі, смутні й гарні, незважаючи на те чуже, повне, капшукувате лице.

– І ти тут, Варочко? – сказав він полегшено. – Господи, багаті будете: здаля я вас і не пізнав.

– Зате пізнали здаля ми тебе. Ще від учора тут ходиш, – добродушно сказала Варка. – Чи так уже ми позмінювались?

– Ясне діло, що він загордів, – сказав десь поруч голос Поліни Войцехівської, і він почав шукати очима, хто ж Поліна: ота, що плете вовняну сукню, чи ота круглолиця, повнощока. Круглолиця стояла, а широка, як дуб, лежала, прикривши лице капелюхом, – голос вийшов з-поміж тих, що були долі. Але він не пізнав у тій, що плела вовняну сукню, Поліни Войцехівської – ця була увіч незнайома, хоч і всміхалася до нього, як оті, розпізнані.