Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
6
Різко звівся й пішов просто до тих старих, які зручно й мальовничо розташувалися на березі. Вони раптом позамовкали, а та що плела вовняну сукню, зупинила шпиці.
– Прошу мені вибачити, – сказав він. – Ви, часом, не з цього кутка?
Тоді його погляд упав на маленьку бабцю, обв’язану, як індійський раджа. Маленька всміхнулася до нього: половина зубів її була золота, а половина справжня. Він раптом упізнав у ній щось знайоме; не в оцих зубах і не в хустині, пов’язаній, як у індійського раджі, – щось в усміху і в очах, бо обличчя в неї було брунатне, як в того-таки індійського раджі, й густо посічене зморшками.
– Ніна? – спитав він здивовано.
Ніна засміялась, а разом з нею інші четверо.
– Атож, Іване, – сказала вона баском. – Дуже ти загордів, що не пізнаєш давніх знайомих.
Тоді його погляд упав на ту, що ходила з палицею і мала зав’язану бинтами ногу. Вона сиділа, спираючись руками позад себе і дивилася на нього молодими, давно знайомими очима. Здається, він тільки й пізнав, що ці очі, смутні й гарні, незважаючи на те чуже, повне, капшукувате лице.
– І ти тут, Варочко? – сказав він полегшено. – Господи, багаті будете: здаля я вас і не пізнав.
– Зате пізнали здаля ми тебе. Ще від учора тут ходиш, – добродушно сказала Варка. – Чи так уже ми позмінювались?
– Ясне діло, що він загордів, – сказав десь поруч голос Поліни Войцехівської, і він почав шукати очима, хто ж Поліна: ота, що плете вовняну сукню, чи ота круглолиця, повнощока. Круглолиця стояла, а широка, як дуб, лежала, прикривши лице капелюхом, – голос вийшов з-поміж тих, що були долі. Але він не пізнав у тій, що плела вовняну сукню, Поліни Войцехівської – ця була увіч незнайома, хоч і всміхалася до нього, як оті, розпізнані.
– Не впізнаєш? – спитав голос Поліни Войцехівської.
– Пізнаю, Поліночко, – сказав він, ковтаючи гостру спазму. – Хіба можна тебе не впізнати?
– А я думала, що таке з мене стало опудало, і не пізнати! – сказала голосом Поліни Войцехівської та, що плела собі вовняну сукню.
Тоді він подивився на повнолицю й повнощоку, яка й не сідала, бо тяжко їй перегинатися, так щедро була залита товщем.
– Соромно тобі, Іване, не признаватися до своїх давніх приятельок. Пам’ятаєш, коли ми грали в садівника, я все казала, що закохана в тебе?
Щось було і в цьому голосі знайоме. Але ні, він не знав цього голосу. Щось мигнуло і в обличчі давнєколишнє, але він не знав і цього обличчя. Знав, що в час вечірніх молодіжних сходин найчастіше переглядався й перекидався двозначними фліртовими натяками з Кларою Прищепою, яку прозивали хлопці Жасминовою Панею, – в неї у дворі росли зарості жасмину, і мати Жасминової Пані продавала той жасмин на базарчику біля мосту...
– Жасмин – хорошенький цвіточок, він пахне харашо! – іронічно проказав Іван міщанського віршика своєї пори, і четверо старих розреготалося, навіть ота, котра ховала обличчя під капелюхом. Не сміялася тільки Жасминова Пані, бо чого їй і сміятися, коли це з неї чинили насмішку.
– Ти як був язикатий, такий і залишився, – сказала вона добродушно. – А жасмину нашого вже давно нема!
– І ніхто тебе не називає Жасминовою Панею? – смутно спитав Іван.
– Хіба позаочі! – в тон йому відказала Жасминова Пані.