Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
Гримнувши залізними кайданами, нарешті поштиво вклонився на чотири боки й гордо сів на лавчині.
– Два хитрих бухгалтери з колгоспної контори не переважать мудрого Хому Прищепу!
– Він у землю дивиться, а на сім сажень бачить, аж десь до Америки!
– Еге ж, око його бачить далеко, а розум іще далі! Бачить своїм розумом і в часи князя Ярослава Мудрого, і в часи царя Петра Першого, бачить у завтрашній день і післязавтрашнє століття!
Так гомонів, як очерет у бурю, яблунівський люд, і моє ім’я, наче сонячний зайчик, перепурхувало з уст на вуста, і воно – моє ім’я! – дзвеніло, мов коштовний кришталь, своїм мелодійним співом чаруючи, звісно, мене з Мартохою, та насамперед втішаючи музикою колгоспну трудову масу. Так би, здається, вічність просидів отут на дубовій лавчині під грушею, щоб слухати – і впиватись від дзвону свого імені, щоб слухати – і хмеліти, і чамріти, і чадіти!
Тут знову звівся з-за столу голова товариського суду
Михайло Григорович Дим. Замислений і наче аж опечалений великим тягарем своїх думок, насупив кущуваті брови. Постояв... Далі нахилився над черідкою рожевих айстр і табунцем чорнобривців, привселюдно понюхав. Випростався...
– Товариші! – озвався зворушено. – Либонь, тут не знайдеться жодної душі, яку б глибоко не схвилювало покаянне слово підсудного Хоми Хомовича на виїзному засіданні товариського суду. Велике й щире тобі наше колгоспне спасибі! Ваша промова засвідчує, що ви глибоко усвідомили свої помилки, засудили свій хибний шлях від рідної жінки Мартохи до уславленої спекулянтки Одарки Дармограїхи, але також засвідчує і те, що ви остаточно не потонули в шахрайському болоті, що навіть в умовах індивідуалістського багна ви зуміли зберегти рештки своєї честі й совісті. Ще раз велике вам наше колгоспне спасибі за рештки вашої совісті! Сподіваємось, що ці прекрасні рештки сумління вирвуть вас із палких обіймів Дармограїха приведуть у лоно законної сім’ї. Хай же вам, Хомо Хомовичу, щастить на цій нелегкій, всипаній тернами, але такій благородній путі! Не забувайте, що на цій путі ви не самі, а з нами, трудовим яблунівськім людом, і хай вас зігріває тепло нашого довір’я.
Не встиг іще голова колгоспу Дим скінчити промову, як Мартоха стала дякувати голові товариського суду, рядовим членам суду, а також яблунівцям – чоловікам і жінкам, бабам і дідам, дітям і молоді. Причім кожного називала поіменно, бо не було в селі такої душі, якої б не знала, й імена сипалися з її рота, мов горох. Народ, може, й почав би розходитись, але не розходився, бо кожному ж було цікаво: назве його ім'я Мартоха чи не назве, подякує чи не подякує за відвідини суду. Мартоха довше дякувала, ніж тривало все засідання виїзного суду, а коли вона назвала останнє ім’я (це було ім’я знаменитої яблунівської самогонниці Вівді Оберемок, яка, либонь, уже й не сподівалась на таку ласку), могутній натовп дружно зітхнув од полегшення, аж листя від того зітхання завихорилось вихорами по землі. І моторно стали розходитись по домівках. Члени товариського суду самі повантажили двотумбовий канцелярський стіл у кузов автомашини і, очолювані головою колгоспу Димом, подались останніми.
– Яке щастя, Хомо, яке щастя! – мало не плакала від розчулення моя рідна жінка Мартоха. – Ще нікого в нашій Яблунівці не судили так славно, як тебе! Та й, либонь, по сусідніх селах про таке не чувано... Всі поприходили, як на найбільше свято. А скільки сорок налетіло, а які промови говорились. І ми з тобою, Хомо, теж лицем у калюжу не вдарили, бо не з лопуцька. Е-е, вдався суд на славу! Це ж тепер і заздрісники познаходяться, що заздритимуть тобі чорною заздрістю, бо їм же немає щастя без заздрості. Що ж, Хомо, хай цей суд комусь буде на зависть, а нам на користь.
– Заздренному боком вилізе, – кажу.
– Отож, Хомо, тепер повинен шануватись, – радить Мартоха.
– Шануватись на оцьому ланцюгу? – питаю, посмикуючи рукою по залізній ланці, виграючи ними цокітливу таку, моторошну кайданну музику.
– Авжеж, шануватись треба завжди й скрізь, навіть на ланцюгу. Знаєш, Хомо, людську гідність можна загубити на волі вільній, а на ланцюгу можна зберегти і честь, і совість. Ото посадила тебе Дармограїха – сиди, бо тепер, ой же, як слід бути обережним із нею, щоб не схибити і в дрібниці. Скільки тобі зосталось перекапаріти в Одарки? Якийсь тиждень!