Позичений чоловік

– Говорить – наче пензлем фарби кладе, – розчулилась моя рідна жінка Мартоха.

– Хому Хомовича, може, десь і по одежі стрічають, зате скрізь по уму випроводжають.

– Ви, Діодоре Дормидонтовичу, ближче до діла, – попросив голова колгоспу, знімаючи з вилоги піджака червоненьке сонечко й пускаючи за вітром. – Чи не хочете ви сказати, що персональна яблунівська спекулянтка Одарка Дармограїха зустріла по одежі Хому Хомовича, а випроводжає по палаті великого ума? А чи не здається вам, шановний, що якби справді так проводжала, то він би зараз не сидів отут, уп’ятий на ланцюгу?

Натовп яблунівців, що досі мовчав, гримнув реготом.

Знаєте, якби ото вдарило кілька батарей на вузенькій ділянці фронту – й то ревисько гармат було б не таке лунке. Якби небо раптом розкололось і блакитними уламками впало на землю, трощачись і двигкотячи, – й то, либонь, не мало б такої сили. Бо яблунівський колгоспник уміє і любить сміятись, а коли його мобілізувати отаким чином докупи, а коли кожному з грудей вирветься веселий клекіт, а коли кожна горлянка загуде, мов ревучий літак у небі, – то цей колективний регіт, спільний буй-тур сміх має вселенську силу. Й від цієї сили перелякано позривались із дерев сороки та ворони, посипалось додолу всохле галуззя, поопадали з гілля пізні сорти яблук, які довго тримаються і в най дошкульніші морози. Колективний сміх яблунівців долинув до найближчого лісу на сільській околиці, й лісова гущавінь відповіла тисячократною луною, що смертельно загнаною птахою билась поміж землею і небом.

Зрештою, вляглась тиша, й Діодор Дормидонтович сказав:

– Товариші, у тому, що сталось, є і моя велика вина.

Люд яблунівський і зовсім умовк, наче облизня ковтнув, а Дим поспитав зачудовано:

– Яка ж ваша вина, Діодоре Дормидонтовичу?

– Ти ж бач, – прошепотіла моя жінка, – та Дармограїха така, що навіть чесну людину занапастила, що навіть директор школи мусив злигатися зі спекулянткою.

– Бо вчив я в школі Хому Хомовича, – провинно казав змарнілий від горя Кастальський, – та не довчив до пуття. Школа багато винувата! Не буду перекладати відповідальності на плечі інших вчителів, а візьму на себе, адже я був і є директором, за все відповідаю сам. Отож, товариші, відповідаю й за Хому Хомовича, який зараз сидить на ланцюгу. Значить, школа щось прогледіла, значить, і я колись проґавив.

– Коли проґавили? – здивувався Дим. – Ще до війни? Та чи можна було тоді вгадати, що сьогодні Прищепа сидітиме на ланцюгу в Дармограїхи?

– Ми – вчителі, отже, повинні були передбачити!

– Вже тоді мали бачити сьогоднішнього Хому Хомовича на ланцюгу?

– Тільки так! Принциповість – насамперед! А тому, товариші, моє законне місце сьогодні поряд із Хомою Хомовичем, маєте й мене судити з усією суворістю й нещадністю, маєте мене покарати за всіма справедливими нормами нашої високої суспільної моралі!

– Хто відає, може, й правду каже, – шепнула Мартоха, – бо вчений чоловік хіба марно став би плескати казна-що?

– Діодоре Дормидонтовичу, отямтеся! – зблід голова колгоспу й так розгнівався, що, здавалось, тепер із того гніву сам собі три дні їсти не дасть. – І краще скажіть, яка муха вас укусила за вухо?