Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
У цю мить засурмили сурми, забарабанили барабани – й піонерська дружина Яблунівської середньої школи в повному складі вступила на подвір’я. Голова колгоспу виждав, поки піонери, на чиїх грудях маяв кумач галстуків, вилаштуються стрункою лінійкою, а потім відкашлявся й сказав:
– Товариші, слухається персональна справа старшого куди пошлють колгоспу «Барвінок» Хоми Хомовича Прищепи!
– Ти ж бач! – зраділа моя рідна жінка Мартоха. – Персональна! Чи ще хто домагався такої честі в Яблунівці? Ти тільки поглянь, скільки людей прийшло! Геть-чисто всі поприбігали, бо таке ж тільки раз на віку трапляється.
– І не в клубі де-небудь, Мартохо, – тішуся, – а на лоні природи, на свіжому повітрі.
– Товариші! – гримкотів густим басом Михайло Григорович, хоч досі, може, з басом знався так, як цап зі скрипкою. – Де це бачено, щоб одна яблунівська молодиця та другій яблунівській молодиці та позичила свого чоловіка?
Голова колгоспу вмовк, наче очікуючи на відповідь, і тоді мою рідну жінку Мартоху звело з лавчини. Заломивши руки, мовила в розпачі:
– Людоньки, але я ж його не дурно позичила, а за телицю, ви добре знаєте!
– Ага, – підтакую, – за таку телицю іще одного Хому можна було б на додачу позичити...
– Значить, обоє зізнаєтеся, що за телицю?
– Авжеж, не дурно, бо хто б дурно позичався? Тільки дурень! – каже Мартоха.
– Та Дармограїха така, що їй душа дешевша гроша, – мовив голова колгоспу, – а тут не пошкодувала телиці?
– Людоньки, ви тільки послухайте! – образилась Мартоха, звертаючись до безмежного моря яблунівського люду. – Авжеж, про Дармограїху кажуть, що в неї і чорт ладану не дістане, що вона й каменя не дасть, аби голову провалити, але ж телицю не дурно віддала, а за Хому.
– А як Хома, то що?
– Як то що? Може, мій Хома вартий не однієї телиці, а двох! А десяти!
– Може, цілої колгоспної череди?
– Череди не череди, а тільки вартий, і чого б це ми продешевити мали у вигідному ділі?
– То, може, Мартохо, ви збираєтесь іще кому-небудь позичити свого чоловіка?
– А чом би й ні? Чи ви думаєте, що ніхто більше не поласує? Знайдуться охочі!
– За віщо мінятимеш? За свиню степової української породи?' За дійну козу? За мотоцикл із коляскою?
– Як буде треба, то й за машину з причепом! І позичу, бо добрій людині чом не позичити? Я не з отих, що дають, а з рук не пускають, я не така скупа, що за мною і слід смердить, я щедра щедриця, ось хто я така!
– Товариші! – мовив Михайло Григорович, напившись нахильці води з карафи. – Значить, ніхто не заперечує факту позички колгоспника артілі «Барвінок». Такий факт має місце. Хто бажає висловитися про цей факт?
Над обійстям, над верхами дерев, над головами людського натовпу снували сороки – одні прилітали, другі відлітали. І в кожної на хвості можна було помітити ту нову вістку з виїзного засідання товариського суду, – з цими вістями сороки квапились у білий світ, щоб по сусідніх селах, по всьому району знали, що чинять із Хомою Прищепою.
– А що тут роздебендювати? – Буфетниця Настя випхнулась до столу. – От посудіть, якби я, в буфеті роблячи, та стала товар позичати, а не продавати за гроші! Вмить ОБХСС знайшло б розтрату – й загриміла б я в тюрягу в розквіті літ.
Слідом за буфетницею став до столу дід Гапличок, а що він говорив тихо й скрипливо, то сороки, знаючи про цей ґандж, вихоплювали слова – неголосні, скрипливі, теплі – прямісінько з бублика дідового рота:
– Кхе, кхе... Роблю в колгоспі біля Імперіалізма, себто при бугаєві. Звір, а не бугай, під ним худобина в ногах зламується, аж хребет тріщить. Значить, подумаймо, позичив я колгоспного бугая. Кому? Ну, не кому, а за що? Ну, за півлітру. Що виходить? Півлітру випив – і нема. А бугай у хазяйстві потрібен завжди, вдень і вночі, бо в нього діло таке, а також робота. Подумаймо, чи маю право позичати бугая?.. Я все сказав, спасибі.
Далі до столу пробився яблунівський лавочник Кандиба Петро і, привселюдно попивши води з карафи (вчора, либонь, переїв оселедців у чайній), сказав:
– А якби я ось захотів зняти свої штани й добровільно віддати Федорові Горбатюкові, га? Чи останню сорочку віддати Ількові Дзюньці, га?
– Що він говорить, мов клоччя жує? –тіпнуло Мартохою. – Він своє віддавати такий жвавий, як рак на греблі! Швидше ледачий свекор пелюшки випере, ніж він сорочку зніме для Дзюньки!