Позичений чоловік

Час – краплина за краплиною – скапував гіркими сльозами. Дармограїха, клубком вовняних ниток бавлячись, снувала нитку своєї прощальної бесіди.

– Грошам лиця нема для того, хто в чіпці уродився, а на посторонку згине. Я, може, й не така, але з такими знаюся. По ярмарках та по магазинах до мене й залицялись оті... його на шибеницю поведуть, а він казатиме, що неправда. Або ті, що в них навіть ребра повилазили за крадене чуже добро. А чи ті, що шапка на ньому давно горить, а вони й гасити не збираються, бо однаково не вдасться. Ти, Хомо, не рівня їм, ти не родич їм навіть через дорогу навприсядки. Спасибі ж тобі, чоловіче, за те, що ти ніколи ні в кого поросят не крав – тому і в вухах твоїх не пищить. Спасибі тобі за те, що не хапав у хапиці й хапиця не дала тобі по пиці. Спасибі й за те, що не був надміру богомільним і під церкву не підкопувався, щоб таки влізти. Знаєш, Хомо... Всякі думки заснували голову, мов павутиння, а в тому павутинні павучок борсається. Дивний павучок, балакучий, гомонить зі мною. Каже, що, може, не тією дорогою в житті йду, чуєш? Каже, що маю йти такою дорогою, як усі чесні люди. Не було раніше цього павучка, не снував таких думок у моїй голові. Недавно взявся, а все через тебе, Хомо, бо наче не хтось, а саме ти павучка того під шкіру пустив мені. Вже б і вимела мітлою, та не вимітається, окаянний, от чудно!

Дармограїха гомоніла, сіамський кіт мовчав, граючись, краплини часу в моїх вухах починали скапувати так лунко, наче олов’яні були, наче мисливський шріт по бляшаному даху б’є. А в цю повечірню годину біль, завданий підступним нападом, не вщухав і, не вщухаючи, розпалював буйну мою фантазію. Уявилось, що по мене з району у Яблунівку примчала, мов на пожежу, карета «швидкої допомоги», причому не беззвучно, а саме з таким страшним ревиськом, із яким гасають червоні пожежні машини. Вскочило кілька санітарів у білих халатах та з ношами в руках, поклали напівпритомного Хому Прищепу на ноші, мерщій до машини, машина знову заревла, наче її чорти стали в карбюратор чи в мотор лоскотати.

Ось привезли в район, ось санітари несуть на ношах до лікарні і, звісно, гомонять між собою, якого хворого доставили та яка притичина приключилася з ним, що такий переполох повсюдно. Розказавши одне одному, якого хворого привезли та яка притичина приключилась у нього з котом сіамським, санітари зупиняються на крутих сходах, тримаючи ноші зі мною в руках, і регочуть. Вони регочуть так завзято, як ото недавно реготала Дармограїха, коли на неї гикавка напала, і я починаю побоюватись, що санітари теж можуть довести себе до гикавки. Від сміху вони тремтять, руки їхні здригаються, а в руках гойдаються ноші, на яких гойдаюсь і я. З лікарняних кабінетів повиходили хірурги іі терапевти, невропатологи й медсестри, приманені тим реготом. Навіть не знаючи причини сміху, а тільки дивлячись на розвеселених санітарів, вони теж регочуть. Позривалися з ліжок і пацієнти – хто з грижею чи виразкою шлунка, хто заїка чи недоріка, хто недобачає чи недочуває, кого не носить права нога чи в кого шарудить у коліні лівої ноги. Отже, посхоплювалися з ліжок, висипали в коридор і, тут веселу страшносудну картину бачачи, теж регочуть, хоч, може, в цю хвилю ні одне не перестає думати про стару примарну каргу, що занесла косу над їхніми головами. Сміються хворі, сміється лікарський персонал, сміються санітари, тільки мені одному не смішно, бо знаю, що від реготу санітари ослабнуть, хтось відпустить держак від нош – і я звалюся на сходи. А коли звалюсь на сходи, то вивихну руку в лікті, і потім найкращі спеціалісти накладуть гіпс на руку, але то, я вам зізнаюсь, дуже слабкенька втіха, що найкращі спеціалісти! Я не з вередливих, які тільки воду варять, я, будучи яловим, не стану телитись, щоб молоко давати, мені не треба годити, мов лихій болячці, але ж самі поміркуйте: чи так мені вже потрібні оті найкращі спеціалісти, аби гіпс на руку накладати, коли звалюся з нош, коли з вини санітарів у лікарні руку собі вивихну?!