Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
– А якщо цей тиждень так і доведеться просидіти вп'ятим?
– То й що, Хомо! Згадай, людям ще не таке випадає перетерпіти... Сиди на ланцюгу – і згадуй щось добре зі свого життя, так хутчіше час мине.
– Тебе згадувати, Мартохо?
– Ага, як ми з тобою здибались у молодості, як цілувались на сінокосі, в клуні мого діда покійного... А всяких шльондр, які тобі на шию чіплялись по світах, можеш не згадувати, бо не вони ж тебе довели до цього ланцюга, а я з Дармограїхою. І, звісно, ще тиждень можеш думати про Дармограїху, бо як додому повернешся – зась! Головне, Хомо, що наші яблунівські колгоспники вірять у тебе, вірять, що ти станеш на правильну дорогу, по якій безпремінно під Дармограїхи повернешся до рідного обійстя, до мене. А поки що сиди, Хомо, сиди отут, як чиряк на носі, і . шануйся, як тільки можеш! Обіцяєш?
– Обіцяю. І нехай мені кіт яйця знесе, як слово порушу.
Мартоха, навхрест поцілувавши мене в щоки та в чоло, попрощалась і прудко почимчикувала додому, а я всівся на лавчині під грушею. Вечоріло, в садку снувалася синя прохолода. Ой добре ж бо, що, чуючись на нелюдській силі, не смикнув за ланцюга так, що вирвав би із землі колодязь разом із джерелами, що не зрушив із місця Яблунівку, яку колись порятував од потопу. Бо якби надумав так рятуватись од неволі, якби зчинив руйнацію, то, звісно, про такий прекрасний товариський суд і мріяти не довелося б. А не було б такого суду, то не сидів би я зараз перевихований і сповнений надій на світле майбутнє, яке мені ой як потрібне! Значить, коли глибоко поміркувати, маю ще й радіти з того, що сиджу на ланцюгу, маю дякувати оцим кайданам, що спонукали людей повернути мені віру в себе.
ХLI. БОДАЙ НЕ КАЗАТИ, А ГОВОРИТИ МОЖНА
В останній тиждень мріялось про те, що, йдучи від Дармограїхи, випрошу в неї чарівний ланцюг, а вдома почеплю на покуті замість ікони. І хоч, може, й не молитимусь на ланцюг, бо де ж бачено, щоб у наш час до ланцюгів молились, але вранці і ввечері дякуватиму своєму рятівникові-благодійникові, який славно прислужився в моєму наверненні на путь істини.
Але ж не так сталось, як гадалось: напасть моя не спить, бо, як мовиться, хати не має. І довелося мені покидати Дармограїшин двір не з ланцюгом і не на ланцюгу, а зовсім по-іншому. Хтось, може, й не захоче слухати мою розповідь з огляду на її надмірну делікатність, то що ж, хай не слухає. Але така вже моя доля-пісня, з якої слова не викинеш, то я мушу все розказувати, не втаюючи ні титли, ні же тої коми, як учив великий Кобзар. І хоч, звісно, я не набиваюсь до нього в учні, бо тепер багато розвелося всяких самозваних учнів, але мудре те казання пам’ятаю й при нагоді згадую.
Отож після виїзного засідання товариського суду повернулась Дармограїха додому, хутенько звільнила мене від ланцюга, з яким ми уже зріднились душа в душу, й каже весело:
– Хоч я з біса розумна, та зрідка буваю ні шень-пень, ні горохова каша. А щоб не згадувати про підкови тоді, коли на слизьке заженуть, то я, Хомо, ось що надумала...
Зняла з коша пов’язану картату пілку – і з коша скочила на підлогу якась химерна тварюка, схожа на кота. Лапи – дрючками, хвіст – трубою, очі – смолоскипами. А з тих смолоскипів зелені іскри скачуть, наче від розпеченого заліза на ковальському ковадлі, коли молотом гахнути по залізу. А то вмить зелені іскри обернулись на рої золотавих мурах, що люто рояться-кубляться. А то вже раптом стали рогатенькими, олійної барви, жуками.
– Сіамський кіт, – сказала Дармограїха. – Тепер нам ніяка миша не страшна. Тепер ніяка миша не зазіхне на мої гроші. Славний песиголовець, правда?
Сіамський кіт никав по хаті, наче шукав п’ятого кутка, і нявчав так противно, мовби йому якась холера кишки витягувала через дірочку під стрімко задертим хвостом. Щоб угамувати кота, Дармограїха кинула на підлогу клубок шерстяних ниток. Смикала за кінчик, клубок бігав по хаті, а сіамський кіт, переставши нявчати, гасав слідом за клубком, хапав лапами, ощирював ікласту пащеку, грався.
– Скачи, чорте, пшона дам! – сміялась Дармограїха. – Бігай тудою-сюдою, поза околицею!
Та варто їй було перестати качати клубок, як сіамський кіт знову починав нявчати так, наче по гарячій сковороді подушечками лапок своїх мусив ходити. Дармограїха кинула клубочок, смикнула за нитку – й сіамський пройдисвіт, вмовкнувши, знову бавився.