Позичений чоловік

І тоді яблунівці – дружно, в один голос – стали вихваляти Мартошине ораторське вміння:

– Ну й Мартоха, ну й циркачка, ну й уміє: балу-балу, а пси в крупах!

– Ну й Мартоха! Нема чого їй говорити, зате є що балакати. Співала добре, а перестала – ще краще!

Голова колгоспу Дим звівся за столом, струснув чубом так, що кільця чорного циганського волосся заворушились, наче розколошкане кубло п’явок, і кинув слова в народне бушовисько:

– Може, те, що сказала Мартоха, комусь не до цуги, чи не до шмиги, ані до ради, ані до звади, ні в тин ні в ворота, ні те ні се, ні кукуріку. Авжеж, так може здатись, бо в нашому колгоспі «Барвінок» народ усякий, кожному не вгодиш. Проте з усією сміливістю можна сказати, що Мартоха не знімає вини з себе, а це дуже важливий факт. Цей факт свідчить про те, що вона не стане шукати рукавиці, які носить за пазухою, що вона не наварить борщу такого – аж туман із моря покотиться. Цей факт також свідчить, що вона не стане схожа на оту ворону, яка впіймала рака, та й возилася з ним цілий рік, неборака!

– Правильно! – схвально загув яблунівський люд і захвилювався хвилями, як сизе жито на вітрі.

– А тепер, товариші, вислухаємо покаянне слово підсудного колгоспника Хоми Хомовича.

Яблунівці вмовкли, наче наглий град вибив усе живісіньке до ноги. Я, гримнувши ланцюгом, звівся із лавчини під грушею. Свіжий вітерець, пестячи мої щоки, пахнув зів’ялою гіркотою осіннього збіжжя. Сонце на черені неба лежало, як дорідний книш, палахкотіло срібною усмішкою, від якої весь світ здавався посрібленим дрібненькими ошурками. І коли я звівся, то вмить сонце пропало, а також згасла його срібна усмішка, і вся Яблунівка перестала бути срібною, бо не так, може, споночіло, як звечоріло. А звечоріло тому, що повернулись назад сороки, причому наші сільські сороки привели з собою сорок із сусідніх сіл, гаїв та лугів, щоб гуртом легше було впоратися з вістями, які слід було рознести по всіх усюдах із нашого товариського суду, де чинили суд праведний наді мною. Й тільки я мовив перше слово, як моя рідна жінка Мартоха вмить прийшла на допомогу. Чудо-руками своїми (навіть у руки не беручи, а на льоту в повітрі!) пов’язала мовлену вістку сороці до хвоста – й сорока з радісним стрекотанням шугнула над головами членів товариського суду, над вербами та осокорами. Моє казання – щойно з губів злетіло ще тепле! – хапала, вмить пов’язувала до верткого хвоста шовковим бантиком, і вже, дивись, наступна птаха вигулькувала в осіннє безмежжя над Яблунівкою, щоб не забаритися з новиною, щоб ця новина в дорозі не постаріла, щоб її міль не поїла чи шашіль не поточив. Отак ми з рідною моєю жінкою Мартохою трудились душа в душу на цьому засіданні виїзного товариського суду: язик мій молотив ціпом, зуби поклямцували терницею, губи цямкали, мов чорти в багні тирлувались, а Мартоха, скачучи поряд, мов теля на мотузку, вже, либонь, сорок сороків попорала, вже, либонь, сорока сорокам сорок пов’язала вісті на хвости. І птахи проносились над зачарованим натовпом яблунівців, мов буря, тільки лунали похапливий шелест і лопотіння крил, тільки розрізане крильми повітря посвистувало, мов соловей у маю. Я б, може, й далі говорив, як із рукава сипав, бо чом би й перед народом не помолоти, як порожній млин, бо чом би й не договоритись до того, що на осиці кислиці, а на вербі груші ростуть! Але й на мою долю забракло сорок, усі порозлітались із перев’язаними хвостами. Цієї халепи я вчасно не помітив, але ж Мартоха застерегла, бо її рукам роботи забракло. Стала смикати за полу піджака, а я так розговорився, що ніяк замовкнути не можу, таке мелю, що й купи не держиться, кажу навіть чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла, а то іноді так шепочу, що за моїм шепотом ніхто й бугаячого реву не почув би. Та, зрештою, Мартоха долонею рота затулила мені, бо як же інакше хаменати! Але, навіть маючи замурований рот, я городив ні се ні те, теревені гнув, курзю-верзю – горохова каша!