З Елеанор Оліфант усе гаразд

— Проект — це не відповідь, матусю. Це було неправильно з твого боку, дуже неправильно, казати, що це було рішення проблем, — сказала я, без смутку, без радості, просто констатуючи факти.

Вона засміялася.

— Наскільки я пригадую, це була твоя ідея, люба. Я просто… заохочувала тебе. Так роблять усі дбайливі матусі.

Я замислилася над її словами. Дбайлива. «Дбайлива» означало… що це означало? Це означало турботу про моє благополуччя, це означало бажання кращого для мене. Це означало прати мої брудні простирадла й переконуватися, що я безпечно дісталася додому, а ще купувати мені смішну повітряну кульку, коли мені сумно. Я не мала бажання перелічувати її недоліки чи вчинки, описувати жахіття нашого життя або переходити до того, що вона зробила й не зробила з Маріанною, зі мною, тепер це не мало жодного сенсу.

— Ти підпалила будинок, поки ми з Маріанною спали всередині. Вона загинула. Навряд чи це було дбайливо, — промовила я, чимдуж намагаючись зберігати спокій, хоча мені це не зовсім вдавалося.

— Хтось набрехав тобі — я знала! — вигукнула вона, і в голосі було чутно тріумф. Вона здавалася веселою та сповненою ентузіазму. — Слухай, те, що я зробила, люба — у моїй ситуації так міг вчинити будь-хто. Я ж казала тобі: якщо треба щось змінити — змінюй! Звісно, на шляху зустрічаються перешкоди… але треба позбуватися їх, не надто переймаючись наслідками.

Її голос був щасливим, вона раділа нагоді дати пораду. Я збагнула, що вона говорить про наше убивство, про нас із Маріанною, ми для неї були перешкодами. Дивним чином це допомогло.

Я зробила глибокий вдих, хоча насправді не треба було цього робити.

— Прощавай, мамо, — сказала я. Останні слова. Мій голос рішучий та виважений. Я не почувалася засмученою. Я була впевненою. І під усім цим, ніби ембріон, — крихітне, дуже крихітне скупчення клітин, із серцем маленьким, як вушко голки, була я. Елеанор Оліфант.

І після цього матуся зникла.