Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
У відповідь на нещадний характер переселенської акції, УПА також скоювала напади на польські села. Були спалені, зокрема: Новосільці (30.12.1945), Дешно і Волтушова (06.01.1946), Липовець, Королик Волоський і частина Королика Польського (01.11.1946), Буківсько (5/6.04.1946), Вітрилів, Лодина і Темешів (10.09.1946), Прусік (21/22.10.1946). Хоча під час цих акцій було заборонено убивати цивільне населення, проте жертви усе ж неодноразово траплялися. Мабуть, найкривавішим став перебіг спалення села Новосільці, де загинули сімнадцять цивільних осіб.
Подібних акцій було б більше, якби не стриманість «Рена». Той гамував пристрасті своїх підвладних, заборонивши, зокрема, вбивати полонених, чи проводити акції, які могли призвести до загибелі цивільних. Ймовірно, що саме під його впливом було вирішено відмовитися від задуму знищити село Небещани, де була дужа польська самооборона, попри те, що «Хрін», котрий мріяв про вигнання польського населення щонайменше до Сяніка, а може, навіть і про захоплення й спалення цього міста, наполегливо вимагав зміцнити свій відділ, щоб здійснити напад.
Спалення польських сіл траплялося передусім на Ряшівщині, тому там співпраця з АК-ВіН урвалася наприкінці 1945 року. На Люблінщині УПА уникала кривавих операцій, отож «союз» із польським підпіллям не тільки утримався, а й увінчався кількома спільними збройними операціями проти комуністів.
Слід зауважити, що партизани провадили свої акції, не рахуючись із втратами серед власного цивільного населення. Упівці неодноразово обстрілювали колони переселенців, щоб розігнати їх. Найбільше українських жертв полягло, підірвавшись на мінах-пастках, які УПА встановлювала на дорогах. Тільки на дорозі Струбовиська-Кальниця на мінах, закладених сотнею «Мирона», 11 червня 1946 року підірвалися вісім переселенців. Проте, усе ж більше страждань завдавали українському населенню вояки ВП, котрі здійснювали виселення. Траплялися випадки, коли розлючені втратами підрозділи ВП прагнули вимістити зло на цивільних. 24 січня 1946 року поблизу села Завадка Морохівська трапилася сутичка з УПА, а коли відправлена наступного дня на місце бою оперативна група не знайшла в селі партизанів, то її вояки влаштували селянам бійню, замордувавши близько п’ятдесяти осіб, у тому числі жінок і дітей. Упродовж подальших тижнів під час наступних пацифікацій в тому селі були вбиті ще близько двадцяти осіб. Водночас у Карликові загинули п’ять, чи навіть чотирнадцять осіб, а у Висліку Великому — сім.
У цій ситуації не дивує, що діяльність УПА підтримала значна частина української громади. Партизанів вважали єдиними захисниками від виселення із рідних домівок і депортації на Схід. УПА, либонь, не вдалося би набути такої підтримки, якби не переселенська операція та зумовлені нею брутальні діяння ВП. Як зазначив командир 34-го піхотного полку підполковник Ян Ґергард, «внаслідок часто надміру лихої поведінки війська (що, зрештою, цілком виправдано з боку втомленого та розлюченого солдата) постає небезпечне провалля між нами і цим населенням, і люди ці простують акурат у обійми до бандитів»[341].
Кінець депортації в Україну не означав завершення партизанської боротьби. Особливо трагічні події сталися в околицях Вовковиї-Терки (згодом вони були в перекрученому вигляді представлені Вандою Жулкевською в романі для молоді Сліди рисячих пазурів). На початку липня 1946 року СБ ОУН викрала з Терки трьох селян — двох українців і поляка. Дізнавшись про це, військові призначили групу заручників і погрожували стратити їх, коли щось трапиться із бранцями УПА. На відповідь націоналістів не довелося довго чекати. Одного з викрадених відпустили, а двох інших — Міхала Лошина і Яна Ґанкевича — повісили в селі. 8 або 9 липня вояки ВП привезли до Терки двадцять вісім чоловік, переважно жінок і дітей. «Арештованих дітей і жінок заперли до одної хати в горішнім кінці села, де один бандит постріляв їх з автомата, та порозривав гранатою. Ще живих людей спалено, підпалюючи хату. [...] Вдалося втікти лише 14-літньому хлопчині Соняк Василеві»[342]. Водночас солдати прочесали село, убивши кількох стариків, які залишилися в Терці. Загалом були замордовані тридцять три особи.
341
Archiwum Instytutu Pamięci Narodowej (AIPN), 846/625, k. 122.
342
Літопис УПА, т. 34, с. 103.