Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Барон нависає над столом, вщерть уставленим різними стравами. Поки він говорить, жоден абрек не їсть. Слухають. Після промови барона запановує тиша. Нестеров, мабуть, думає, що б відповісти.

— Заберіть цього смерда. Відвезіть змієві, думаю, він зрадіє.

— Змієві? Для чого? — хвилюється Нестеров.

— На поталу! — регоче барон.

— Ні! Бароне, не треба, я буду скаржитися самому государю, якщо ви це зробите! — кричить поручик. Знову встановлюється тиша. Барон досить довго й важко дивиться на Нестерова, а потім починає реготати. Всі його абреки теж регочуть.

— То ви ще не зрозуміли, поручику? — питає барон, коли досхочу насміявся.

— Що? — нервує Нестеров.

— Ви зможете поскаржитися лише Господу, — барон знову регоче. — Бо я і вас уб’ю. Теж віддам змієві, ви ж за ним полювали?

— Ні, ви не зможете, нас шукатимуть! — кричить поручик.

— І не знайдуть! Хоч я встановлю нагороду тому, хто розповість де ви, виділю всіх своїх людей на пошуки. Як конче потрібно, зможу дати й одного-двох своїх рабів, які зізнаються, що вбили вас, а тіла спалили. Раби радо підуть на шибеницю, бо знатимуть, що їх родини залишилися в мене, і краще виконати мій наказ. Отже, вбивці будуть покарані, а вас пам’ятатимуть як безневинних жертв. Ось і все. Можливо, я навіть сльозу вичавлю з себе на похоронах ваших решток, звісно, якщо змій щось залишить від вас, — барон знову регоче, а потім помічає мене. — Заберіть його!

Схопили абреки, потягнули, я згадав про змія. Найменших сумнівів у мене не було, що вб’є мене чудовисько. То якось треба рятуватися, щось вдіяти, щоб у лапи до вогнепального негідника не потрапити. Тільки що там вдієш, коли тягнуть мене аж чотири озброєних абреки, а в мене руки зв’язані і паморочиться, голова болить?

Витягли у двір, повантажили на віз, куди сіло двоє абреків. Воно два краще, аніж чотири, але в моїх умовах хоч так, хоч сяк. Не вмер Данило, так болячка задавила. Поїхали до зачинених воріт. Їх довго відчиняли. Нарешті виїхали вже на міст, коли хтось закричав: «Стійте! Стійте!» А потім ще щось незнайомою мовою. Хлоп’ячий голос, але впевнений, звиклий керувати. Почувся стукіт копит, і нас наздогнав підліток років п’ятнадцяти, верхи на красивому білому коні. Абреки хлопцю вклонилися.

Хлопець щось сказав і вказав на мене, далі поїхав з нами. Надворі вже було темно, вечір. Я подумав, що цей хлопець може бути моїм порятунком Не знав, як саме, просто інших порятунків не бачив. Він усе роздивлявся мене.

— То ви Іван Карпович Підіпригора? — спитав нарешті.

— Я.

— А чим доведете?

— Спитайте у пристава вашого, який мій револьвер із дарчим написом забрав.

— Усе одно не вірю. Зараз вам іспит зроблю, — і почав хлопак питати мене про мої ж справи. Подробиці, деталі, незрозумілості. Десь питанні на сьомому я й погорів.

— Брехня, не Підіпригора ви, коли цього не знаєте!

Він навіть коня повернув, щоб додому їхати.

— Я знаю, як насправді було! — образився я. — Те, що в журналах друкується, — це мої історії в літературній обробці графа Климентія Осики-Маєвського! Про це чесно сповіщається. І всього, що там граф навигадував, я пам’ятати не можу!

— То в журналі не все друкувалося?

— Зовсім не все. А лише те, що я дозволяв надрукувати, щоб не зашкодити моїм клієнтам А також те, що цензура дозволяла, — я говорив урочисто, щоб вразити малого. І той зацікавився.

— І багато граф вигадував?

— Багато. Уява в нього щедра, частенько доводилося його зупиняти.

— Через цього графа тато і заборонив мені про ваші пригоди читати, — зітхнув хлопець.

— Чому?

— Обурився, що граф на якогось мужика працює. Хотів навіть послати хлопців із дружини, щоб провчили того Маєвського.

— Оцих кавказців?

— Їх. Потім вирішив не ризикувати. Щоб скандалу не було. Тоді якраз ми лікарів прибрали.

— Яких лікарів?

— Та приїхали троє, лікарню в Паленій Буді організовувати. Їм сказано було їхати геть, а вони не послухалися, вперті були. То довелося схопити і змієві віддати. А один із тих лікарів виявився племінником відомого професора у Москві, скандал почався. Ледь владнали справу.

— А змій, звідки він?

Хлопець сміється.

— Добряче ви його роздратували. Навіть боюся уявити, що він з вами зробить.

— Що це за змій?

— Це наш, баронів Балтик, змій! — хвалиться хлопець.

— Купили його, чи що?

— Купили. Це давно було, коли ще господарем тут був татів дядько, Інокентій Генріхович. Розумна була людина, страшенно. Мені про нього папінька багато розповідали. Коли ото пішли чутки про волю для холопів, дядько зрозумів, що це буде кінець. Смерди розбіжаться хто куди, спробуй їх примусити землю для пана обробляти! Піти проти государя, щоб волю не давати, він не міг. То вирішив, що треба якось інакше селян при собі залишити. Найкраще для цього підходив спосіб налякати їх. Самих канчуків тут мало було. То дядько вирішив якесь чудовисько завести. Спочатку їздив до Відня, щоб найняти там рабина, який би голема зробив.