Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Мужики викотили поперек вулиці віз, потім ще один, кидали між ними дрова, виламані ворота та тини, щоб перегородити вулицю. У бунтівників це зветься барикада, в 1905 році вони городили такі у Москві. Використаємо досвід ворогів Отечества. Я видихнув і прицілився. Онде з’явилися вершники, вони стрімко наближалися до нас.
— Застрелю будь-кого, хто побіжить! — попереджаю мужиків, вичікую мить і стріляю. Кінь ватажка абреків падає, той котиться по землі, його збивають коні товаришів, я встигаю вистрелити ще раз, а потім падаю, бо абреки дають залп. Стріляю з землі і бачу, як хтось кинув з-за паркану вила і вони встромилися в одного з абреків. Потім хтось кинув дровітню і збив вершника, а он якийсь молодик сам стрибнув із ножем. Його застрелили, але абрека дістав. І ось уже з-за тинів вистрибують мужики і кидаються на ворогів. Абреки стріляють, потім хапаються за шаблі. Я прицільно вибиваю ворогів, у них немає можливості відповісти мені. Он бачу, як наш господар схопив рушницю вбитого абрека і встрелив сам. Невміло, у небо, але другий постріл був вже кращим.
— Не випускати, вбивати всіх! — кричу я і останніх абреків валять з коней.
Вся вулиця завалена трупами. Мені стає страшно, але бачу, що мужики тільки розійшлися і їх уже не зупиниш.
— На палац! Там твоя донька! Ми врятуємо її! — кричу я мужику з рушницею. — Вперед!
І ми сунемо до палацу. Дорогою до нас приєднуються нові люди. У барона ще був шанс. Зачинити ворота, поставити залишок охоронців на стіни і відбиватися. В нас не було драбин, ми б програли. Але барон був занадто переконаний у тому, що його раби ні на що не здатні. То не підняв міст. І ворота не зачинив. Я б зрадів, але я звик не вірити у щасливі подарунки долі. Я згадав великий двір перед палацом. У тому дворі ми будемо як на долоні. Нас можна буде постріляти наче зайців! Барон вигадав непоганий план.
— Стійте! Іменем государя імператора! Стійте! — я ледь зупинив натовп вже у воротах.
— Що? — невдоволено питали мужики, яким не терпілося добратися до пана.
— Стійте! Поверніться до села і привезіть на возах кілька воріт з дворів поближче. Вибирайте міцніші!
— Для чого це! Ми вже у палаці! — кричали найбільш гарячкуваті.
— У палаці? То підіть і візьміть його! — крикнув я їм.
Кілька десятків побігло вперед, і ледь вони вибігли з воріт, як почалася страшенна стрілянина. Я пізнав стрекіт кулемета. О, барон добре озброївся! З тих, хто вибіг, повернулося лише двоє. Поранених та переляканих.
— Везіть ворота! І цвяхів довгих побільше! — наказав я, й цього разу мене послухалися. Частина мужиків побігла вниз, а тим, у кого вже були рушниці, я наказав сховатися у воротах і чекати на випадок атаки. Абреки справді спробували вийти, але їх зустріли таким вогнем, що вони одразу відступили і більше не сіпалися. Побачивши, що зброєю перемогти було важко, барон спробував налякати.
— Смерди прокляті, проти кого повстали! — заверещав Балтика — Зранку тут будуть солдати, і вони розстріляють кожного, хто зараз не здасться своєму пану!
— Солдати справді будуть завтра, але вони прийдуть, щоб арештувати злочинців, які годували православними людьми чудовисько, — прошепотів я, бо не хотів поки відкривати свою присутність. Мої слова прокричав чоловік, у якого ми ночували. Він тепер був весь час поруч зі мною.
— Грицько, це ти голос подав? — здивувався барон. — Ах ти ж сучий сину! Так ти в бунтівники подався! Мало тебе били?
— А тепер не будете! Тепер за нас сам государ! По десять десятин землі дасть! І волю!
— За вас? За смердів? Га-га-га! Ніколи государ за вас не був і не буде, бо холопи ви, і що хочу, те з вами і зроблю!
— А спробуй!
Барон далі лаявся з Грицьком, а мужики важко дихали перелякані. Бо ж барон виявився не у полоні і погрожував страшними карами. Я переконував, що барон збожеволів і пішов проти государя. Грицько це все кричав.
— Ах ти ж мерзотник! Та ти ж, дурень такий, сам би цього не вигадав! Хто там тобі ці дурниці у вуха заливає? А чи не забув ти, Грицько, що твоя донька у мене? Ану приведіть її сюди! — як зарегоче барон, дивлюся, аж зблід нещасний батько, а всі інші мужики голови посхиляли.
— Не бійтеся, он уже вози їдуть! — підбадьорив я їх.
— А що ті вози? Чули, як стріляють! — шепоче зблідлий Грицько.
— Подивитесь, що таке вози! — сміюся я, але бачу, що товаришам моїм зовсім не смішно. А потім крик дівочий почувся, і Грицько з воріт побіг, я ледь його зупинив. — Куди, вб’ють же!
— То донечка моя, Нюся! — кричить Грицько.
— Твоя, твоя! Вся в матір, красуня, змій таких любить! Але до змія не дійде, я її зараз уб’ю! — барон зареготав, а дівчина скрикнула Грицько борсатися почав, виривався від мене. — І всіх ваших дочок ось так вбивати буду. Вам горлянки різати, а їх воям своїм віддавати на поталу! Усіх!
— Ірод! Негідник! Уб’ю! — закричав Грицько, й інші мужики захвилювалися. А барон давай розповідати, що він із доньками мужицькими робитиме. Хотів барон мужиків розпалити, щоб гнів їм розум запаморочив і побігли вони на смерть вірну. Тільки ні, дурних немає.
— Бароне, нам теж є кого вбивати, бо син ваш у нас! — крикнув я, бо іншого виходу не мав. Дівчина припинила кричати, а Балтика — реготати.
— Це ти, той смерд з журналу? — спитав барон.
— Це смерть твоя, бароне. Якщо хоч волосинка впаде з голови дівчинки, то смерть. І синова, і твоя. Облиш її.
— Ти мене сином не лякай!
— А я не лякаю!
— Я собі стільки синів зроблю, скільки захочу!
— Боюся, що ні.
— Чому це?
— Бо відріжемо ми тобі одне місце, — пожартував я і побачив, що мужики посміхнулися.
— Ах ти ж срака! Ах ти ж лайно мужицьке! — барон аж чергу з кулемета дав, так розізлився. — Це я вам усім повідрізаю! Всім! Раби невдячні! Я вас від змія рятував! А ви так! От зараз прилетить він, зараз він вам влаштує! Дозволю йому всіх дочок ваших забрати та з’їсти! Про це подумали?
Бачу, знову злякалися мужики.
— Ох, бароне, і шахрай ти. Знаєш же, що за наказом імператора змія ми забираємо звідси назавжди! Але ти віддавати не хотів, а тепер лякаєш, брехло собаче.
— Ах ти ж смерд, та я тебе!... — і знову чергу дав.
— Стріляй, стріляй, бароне, чим швидше набої в тебе закінчаться, тим швидше ми тебе візьмемо. Віддам я тебе мужикам, нехай що схочуть, те і роблять із тобою. Знайдете, що зробити, га, хлопці?
— Знайдемо! Віддай його нам! За все відплатить! — загомоніли мужики, та так кровожерливо, що аж мені страшно зробилося.
— Паскуда! Обдурив дурників, наплів про указ государя! А вже ж уранці прийдуть солдати і будуть вішати бунтівників! Ніздрі рвати, тавра на чолі ставити! — верещить барон.
— Ну то чого ж ти хвилюєшся, бароне? — кричу йому я. — Давай до ранку посидимо, почекаємо, подивимося, кого солдати будуть хапати, а кому честь віддавати.
— Слухай, Підіпригора, а чого ти там розпатякався? У мене ж дружок твій, поручик. Я ж його вб’ю, як тобі це?
— Бароне, якщо ти дурень, то уб’єш, а якщо іще залишилося у тебе в голові хоч трохи розуму, то зрозумієш, що поручик Нестеров — єдина твоя надія на порятунок.
— Ах ти ж смерд! Мені рятуватися не треба, ти сам спробуй врятуватися!
— Спробую, спробую!
Дивлюся, що їдуть уже з села вози з воротами. Наказав набивати ті ворота на вози, спереду, щитом наче. Застукали мужики молотками.
— Ти що там твориш, негіднику! — захвилювався барон. — Тільки спробуй щось зробити! Застрелю поручика!
— Це я ворота збиваю, щоб ти не втік, бароне. А то що ж нам, до ранку чекати? Підемо ми, відпочинемо, поки приїде армія тебе брати. Забивайте ворота! — кричу мужикам.
Вони прибивають ворота до возів, не розуміють, для чого це, але виконують. Зробили три вози, я наказав у них сісти всім, у кого рушниці були.
— А інші вози позаду штовхають! І не боятися куль, ворота все на себе приймуть. А коли довезете до палацу, за моїм наказом вози перекинете вперед Зрозуміло?