Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Чому?

— Заборонено, і все. А навіщо ти мене з зашморгу витяг?

— Бо гріх на себе руки накладати.

— А жити, коли доньку єдину на смерть забрали, то не гріх? — аж закричав він, хотів підхопитися, але не зміг, лише застогнав, бо ж добряче його відгамселили.

— Тихіше ти, — я аж на вулицю вийшов, прислухався — Тихо. Повернувся. А чоловік плакав. Не переривав його, чекав, поки виплачеться. Тоді тільки спитав:

— Оці панські, вони не наші наче?

— Не наші. З Кавказу він їх бере, навіть не християни. Щоб віддані йому були і нас ненавиділи, за людей не вважали.

— То це вони тебе першого разу побили? І двері до хати виламали?

— Вони.

— А за що?

— Доньку забирали, — і знову плакав.

— В гарем для пана? — здогадався я. Чув, що за часів кріпацтва було таке, що пани ото псували дівок, скільки хотіли, гареми цілі тримали, наче магометани окаянні. У цьому кутку глухому і зараз, мабуть, так.

— Для змія, — зітхнув чоловік, а я аж підхопився, знову на вулицю вибіг. Тихо.

— Для змія? Для якого змія? — спитав, коли повернувся.

— Для панського.

— Що за змій?

— На пагорбах живе, за селом. Чудовисько прокляте.

— А навіщо йому твоя донька?

— Щоб з’їсти! З’їсти мою Нюсю! — і знову плаче.

— Як з’їсти? — ошелешено кажу.

— А як завжди. Щомісяця йому возять.

— Для чого?

— Щоб не бісився. Бо як не буде дівчини, то нападати починає, хати палить, худобу вбиває, поля толочить. Ото його і заспокоюють.

— Дівчатами?

— Тільки дівчатами, — чоловік далі плаче.

— І що, доньку твою вже віддали?

— Ні, за два дні повезуть.

— На возі до стовпа прикуту?

— Так. Нюсю мою! — і далі плаче.

— А чого саме її?

— Бо нічим відкупитися було. Їм же, абрекам тим, усе одно, кого хапати. То йдуть по дворах. Де знайдуть люди, чим заплатити, там не беруть дівок. А в мене замало грошей було, то забрали. Навіщо ти мене з зашморгу вийняв? Навіщо? Не хочу я жити! — знову заплакав чоловік.

Я ще почекав, потім розпитав про те, де пагорби змієві. Господар розповів. Навіть не спитав, навіщо мені це. Погано йому було. Хотів я спитати, чому не втік він із донькою, але не спитав.

— Ти той, припиняй скиглити. Ще ж два дні є до того, як змій її з’їсть, може, трапиться щось, і донька твоя жива буде.

— Нічого не трапиться. Ніколи не траплялося. Вже мертва вона. Нюсенька моя!

Далі слухати його плач не було в мене сил, то побіг я геть. Повернувся до Нестерова Той зарився в соломі на возі, накрився піджаком з головою.

— Спите, чи що? — тихо шепочу.

— Іване Карповичу, ви! — зістрибнув з воза і ну обійматися! Так зрадів мені, наче давньому другу.

— Чого це ви аж тремтите? — здивувався я. — Спітніли весь! Сталося щось?

— Та ні, нічого, — каже Нестеров якось ніяково.

— А чому тоді такі наче перелякані? — не відступаю я, бо дивно якось. — Бачили щось?

— Та ні, ні, нічого не бачив. Просто той... — Нестеров відвертається. — Я темряви боюся. Панічно. Оце залишився сам, ледь витримав.

Здивувався я, що ось герой імперії, найкращий авіатор Росії, а така дурниця, що темряви боїться. З іншого боку, в кожної людини слабке місце є. Знав я одного бунтівника у Києві, який під кулі ходити не боявся, бомби робив, відчайдух був ще той, а попалився на тому, що боявся жаб. Якось ішов вулицею, а дітлахи жабу надули і через паркан кинули, у бунтівника потрапили. Так він знепритомнів і впав. Підбігли люди, лікаря покликали, той стетоскопом почав тицяти, а в бунтівника револьвер і бомба під сюртуком. Поліцію викликали і схопили. Потім його до Сибіру відправили, на каторгу. Він звідти втік із двома товаришами. У тайзі на них ведмідь напав, так бунтівник зміг у вухо ствол засунути і застрелити. Отак от, жаб боявся, а ведмедя — ні.

— Ви вже вибачте, але нічого з собою вдіяти не можу. Боюся темряви і все, — каже Нестеров.

— Та ну що ви, у кожного свій страх є. А я вашого змія знайшов.

— Як? Де?

— Тихіше, не кричіть. На пагорбах, за селом.

— То поїхали!

— Може, одразу по допомогу поїдемо?

— Ні, я мушу сам змія побачити! Переконатися. А то прийдемо з командою уловлювальною, а там немає ніякого змія. Таку ганьбу не переживу. То спочатку сам побачу. Поїхали!

— Дорогою туди не проїдемо, бо через село, а там абреки ті. Доведеться пішки.

— Пішки так пішки!

Сховали ми воза з кіньми далі у ярку і пішли. Я — попереду, Нестеров поспішав за мною. Борсалися у весняній багнюці, іноді присідали, якщо чули щось підозріле. Вже світати почало, коли вийшли ми до пагорбів, порослих лісом. Сховалися за деревами і сіли перепочити. Я дістав харчі, які завбачливо прихопив із собою.

— Мені якось і їсти не хочеться, — скривився Нестеров. — Дуже хвилююся.

— Я теж, але поїсти треба, воно і заспокоює, і сили надає. А сили нам сьогодні знадобляться. Ось спробуйте, які Уляна Гаврилівна сосиски готує. За німецьким рецептом!