Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Рятувати? А що з ним? — захвилювався пристав.
Я розповів про абреків пана з Паленої Буди, про змія поки мовчав. Хай краще про такі дива сам Нестеров розповідає.
— То схопили його панські охоронці? — пристав головою закивав.
— Так, охоронці. Поводилися зухвало, дуже я турбуюся за життя та здоров’я славетного авіатора, посланця Імператорського аероклубу!
— Зараз же їдемо! — закричав пристав, він був біля мене, а потім несподівано вдарив. Кастетом, звичайним металевим кастетом, які ото бувають у кримінальників, по голові. Я завалився на підлогу в якомусь кривавому тумані, але не знепритомнів. Відчував, як пристав мене обшукує, знаходить револьвер, читає дарчий напис.
— Точно Підіпригора! Чого ти сюди приліз? Хто тебе сюди запрошував?
Пристав зв’язав мені руки, потім покликав городових. Які злякалися, побачивши мене. На підлозі та заюшеного. Рясно кров текла з голови, аж очі заливала.
— Це, хлопці, відомий шахрай, що називався славетним сищиком Підіпригорою, на якого лише трохи схожий. Ото їздив по повітах і збивав грошву з довірливих людей. До того знахабнів, що оце прийшов у поліцію, хотів з мене видурити сотеньку. Та тільки я не дурень якийсь! Мене не обдуриш! У бричку його, відвезу до Новгорода-Сіверського, там його розшукують.
Підхопили мене і потягли до брички. Там кинули на дно, наче крам якийсь малоцінний, а не людину. І покотив пристав. Коли їхав, зробилося мені погано, бо дуже вже матляло, поспішав гирод. Почав я блювати, то він дверцята відчинив і витяг мене, щоб я на дорогу те робив. Потім назад запхнув і далі поїхав. Наганяв коней щосили. Він наганяв, а я себе лаяв. Бо дурень же! Ну кому, як не мені, провінційну поліцію знати! Що вона геть уся продажна! І на жалуванні у місцевих панів чи фабрикантів. У того ж пана з Паленої Буди! Оце так пошився у дурні Іван Карпович! Недарма кажуть, що й на мудрому дідько на Лису гору їздить! Тьху!
Поки я ото хвилювався, приїхали ми кудись. Пристав зупинив бричку, дістав револьвер і двічі вистрелив. Після чого став чекати. Цигарку запалив.
— Якого біса вас сюди принесло, Іване Карповичу? — спитав, коли побачив, що опритомнів я.
— Справу розслідував, — хриплю, голова болить, якось каламутно у ній.
— Що за справа?
— Супроводжував героя імперії поручика Нестерова, офіційного представника Імператорського аероклубу. Буде через нас скандал!
— Не сумніваюся, такі люди! — легко погоджується пристав. — Але мені той скандал до сраки. Зникли і зникли, а де зникли — бо-зна. Не в моєму повіті точно. Слухайте, Іване Карповичу, а ото правда, що сама Ксенія Пяльцева для вас співала, коли ви «Зірку Сходу» знайшли?
— Співала. А щодо скандалу, то керівництво Нестерова знає, що ми поїхали до Паленої Буди. То тут нас шукатимуть!
— Та будь ласка! Я всіх своїх людей споряджу, сам з коня добу чи дві не сходитиму, шукатиму дорогих гостей, але не знайду. І от мені дивно, як сама Ксенія Дмитрівна, улюблена співачка государя, якомусь мужику співала? Куди світ котиться?
Пристав закрутив головою, а потім почувся кінський тупіт. Я здогадувався, хто то мчить сюди і не здивувався, коли побачив абреків у папахах.
— Забирайте, — кивнув пристав. Абреки підхопили мене і кинули на коня. — Передайте барону, що я працював і чекаю на нагороду.
Абреки не відповіли і нагнали коней. Поспішали. Промчали швидко селом, здерлися на пагорб, на якому стояв панський будинок, фортеця справжня, оточена ровом та високими мурами. До будинку вів міст на величезних ланцюгах, оббиті залізом ворота були відчинені. Біля них я побачив ще кількох абреків у папахах та зі зброєю. Ми заскочили всередину, і мене скинули на бруківку великого двору, майже площі, на краю якого знаходився панський будинок На мене вже чекали. Якийсь чоловік у розкішному старовинному вбранні й кілька абреків за ним Він уважно дивився, як мене тягли до нього. Хотіли вести, але ноги мене не тримали, то тягли. Потім кинули перед чоловіком, як я зрозумів, тим самим бароном Балтикою.
— Це він? — спитав той пан.
— Він. Товариш того, якого ми спіймали вночі, — відповідали абреки. — Пристав просив передати за нагороду.
— Жадібний, собака. Все йому мало. На ось, відвези йому, — пан відрахував з гаманця кілька купюр, і абрек помчав верхи з грошима.
Пан же придивлявся до мене.
— Ти хто такий? — спитав він. А мене знову знудило. — Приберіть це стерво! У підвал! — образився пан, і мене потягнули. Таки в підвал, довгі кам’яні сходи, потім коридор і темінь, у яку мене кинули. Впав на холодну підлогу. Лежав. Мені було погано, клятий пристав ударив дуже сильно. Якби не була в мене міцна черепушка, то і вбив би.
— Ви хто? — несподівано почувся чийсь голос Я перевернувся горілиць, спробував підвестися, потім намацав стіну, сів до неї спиною.
— Хто ви? — наполягав невидимий незнайомець.
— Іван Карпович, міщанин з Ромен.
— Як ви тут опинилися?
— Де я?
— А ви не знаєте?
— Ні. Якісь абреки схопили мене, побили, притягли сюди. Що їм треба? Хто вони?
— Це люди барона Балтики.
— Хто це?
— Найбільший місцевий землевласник. Йому належить уся земля в Паленій Буді та кількох навколишніх селах. Тисячі десятин.
— Навіщо його люди схопили мене?
— Бо барон не хоче, щоб у села приходили чужі.
— Чому?
— Боїться, що чужі зіпсують його селян.
— Його селян?
— Так, у цих краях кріпацтво досі не закінчилося.
— Як так? Кріпацтво ж сам государ відмінив ще он коли!
— Тут барон єдиний государ. Верст на сорок, як не більше.
— А ви хто?
— Я — вчитель. Із Сум У мене зник брат. Він поїхав сюди, щоб провадити агітацію.
— Бунтівник, чи що? — підозріло питаю я.
— Не бунтівник! Він справедливості хотів! А хоча б і бунтівник, хіба можна за це вбивати?
— А його вбили?
— Вбили. Селяни видали брата, а баронові наймити вбили.
— Оті абреки?
— Вони. Їх тут кілька десятків і вони тримають всіх у покорі і страху.
— А поліція?
— Поліція сюди не лізе, бо пристав отримує від барона щедру нагороду.
— Але я не агітувати приїхав, я поклади глини шукав! Мене за що схопили?
— Барон наказав хапати всіх чужих.
Мені трохи паморочиться. Голова починає боліти. Намагаюся триматися.
— Слухайте, а ви бачили змія? — несподівано питає мій сусід.
— Змія? — вдавано дивуюся я.
— Летючого, розміром з селянську хату.
— Це ви про що?
— Про змія. Я бачив. Він летів якраз наді мною. Величезний та потужний!
— Теж баронів?
— Я не знаю. Не встиг з’ясувати. Мене схопили.
— Давно ви вже тут?
— Четвертий день.
— І що кажуть?
— Нічого. Кинули сюди і наче забули. Тихо, ідуть!
Чую кроки, потім скрегіт засувів, двері відчиняються. Абреки зі смолоскипами. Хапають мене, тягнуть за собою. Намагаюся іти, поступово це вдається. Піднімаємося довго, мабуть, на другий чи третій поверх. Мене заводять у велику залу, освітлену кількома десятками смолоскипів. У залі стоїть стіл, за яким сидить сам барон, його абреки. Онде помічаю і Нестерова, якого одягнули в якусь старовинну форму, гусарську, чи що, в якій він виглядає блазнем. Побачивши мене, поручик злякався. Я ж був увесь заюшений.
— Господи, що це з вами? — хотів кинутися до мене, але абреки не пустили. Вони його щільно так обсіли.
— Таким нам його привезли, — криво посміхнувся барон. — То це ваш товариш?
— Так, це славетний сищик Іван Карпович Підіпригора! — видав мене з головою Нестеров.
— О, той самий мужик, по якому божеволіє вся імперія? — спитав барон, і в його голосі зовсім не було захвату.
— Так, він! — у Нестерова захват був, але слухати його не схотіли.
— Куди котиться світ! — барон закрутив головою. — Дворяни вклоняються якомусь смерду! Золотий голос імперії виспівує для якогось мужика! Тьху! Мужик мусить працювати на пана і дякувати Богові, що не отримав канчуків!