Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Тут змій над нами промайнув. Літає над лісом, шукає нас Лаятися припинив, тепер не чутно, де він. Видивляється, прислухається.

— Тихо сидимо, як стемніє, то підемо, — сказав я Нестерову. Домовилися, що будемо чергувати. Хтось спить, а хтось чатує. Я першим на вахту став, дивлюся навколо, інколи змія в небі бачу, ніяк він не вгамується. Згадую гору кісток та черепів. Дівчат. Як оце в нашому Отєчєстві могло статися таке? Чому люди віддавали своїх дітей? Чому не чинили опору? Хоча б до губернії поскаржилися, щоб прислали війська та вполювали чудовисько. А то ні, сидять тихо, платять своїми дітьми! Що з людьми?

Я ото дивувався, а потім згадав, як багато разів бачив, що люди в нас не люди, а худоба. Куди поведеш, туди і підуть. Один чи два з сотні свою думку мають, але й їх залякають, щоб не висовувалися. Свої ж залякають. І терпітимуть до останнього. От можуть терпіти і як дітей у них забирають. І чого так, що ми за народ такий дивний?

Од цих думок зробилося мені гірко і тоскно, щоб далі не мучитися, став я думати про Моніку й уважно дивитися навколо. У лісі було тихо, іноді вгорі пролітав змій, який, коли бачив щось підозріле, плював вогнем. Але ми були сховані добре, проходитимеш поруч — не помітиш, що там вже казати про те, аби на льоту побачити.

— А як же ми його ловити будемо? — спитав Нестеров, коли я його розбудив, бо пора була на чати ставати.

— Думаю, що треба бражки зі снодійним підвезти, — запропонував я.

— То приспати?

— Приспати і зв’язати, потім досвідчену людину покликати, щоб допомогла чудовисько вимуштровувати. Десь так.

— На чому ж таке одоробло везти? — турбується поручик.

— Ну, треба возів склепати побільше, може, почекати, поки дороги підсохнуть. Але треба бути готовими, що змій не підкориться.

— Та ну, левів та тигрів дресирують! Слонів навіть! І змія примусимо служити! Я оце спав і бачив, як я у нього на шиї сиджу і керую, як ото погонич слоном! Ох я літав, такі піруети видавав!

Далі Нестеров ще довго розповідав, як він зі змієм буде німців воювати. Договорився до того, що придумав собі титул Нестеров-Змієборський, яким його государ нагородить, коли побачить військові успіхи. Кажу ж, навіть найрозумніша людина дурнішає у мріях.

Поспав я, поки сутеніти почало. Далі вийшли ми до краю лісу і почекали ще, поки зовсім темно не стало. Я пропонував повертатися до Кролевця пішки, але Нестеров сказав повертатися до воза з кіньми, щоб на ньому швиденько потім поїхати. Ну, то пішли полем. Тихенько, обережно, прислухалися. Кілька разів чутно було, що змій пролітав, а потім припинилося це. Мабуть, заморилося чудовисько. Далі вже спокійніше йшли.

Вже десь неподалік були від воза, коли почув я, наче Нестерова, який за мною йшов, не видно. Озирнувся — і справді немає. Хотів покликати, а потім почув фуркіт. Кінь! Наш? Я тихенько присів і побачив неподалік вершника у місячному світлі По папасі впізнав одного з абреків, які нас із села виганяли. Я сидів тихо, радів, що їхали абреки не в наш бік, не мусили зачепити Нестерова, коли в нічній тиші почулося дзюрчання і характерне кректання. Абреки зупинилися і прислухалися. А що там було прислухатися, коли й коню зрозуміло — авіатор дуже невчасно пішов до вітру. Вони розвернули коней і поїхали прямо на дзюрчання. А Нестеров їх як і не чув. Тільки вже коли були біля нього, спробував утекти, але схопили його. Почали нишпорити навколо, шукати мене. Запалили смолоскипи. Але я вже встиг відбігти, спостерігав на відстані. Думав, що треба пересидіти, а потім утекти і привести сюди поліцію.

— Слюхай! Ти тут, ти бачить! Ми зараз стріляти його, якщо не вийдеш! — абреки поставили Нестерова на коліна, а головний приставив йому до голови револьвер. У землю вштрикнули смолоскипи, щоб добре видно було. — Рахую до три! — крикнув отаман абреків. — Один!

Я дивився на Нестерова. Він нещодавно життя мені врятував, не покинув на поталу чудовиську. До того ж, мій клієнт, за якого я відповідав. Треба було його рятувати, але тут така справа, що зараз вийди я — і руки в абреків розв’язані. Пристрелять нас, кинуть у якесь болото, ніхто і не дізнається, що сталося.

— Два!

А поки я на волі, ці абреки вимушені будуть стримуватися. Бо ж я свідок і можу принести їм багато неприємностей. Навіть не став чекати, коли до трьох дорахує отаман, побіг.

— Три! — почулося за спиною. І постріл Я озирнувся. Я знав, що не вб’ють, і справді побачив, як живого Нестерова вантажать на коня. Біг далі. Розумів, що поручик міг на мене образитися, подумати, що зрадив я його. Але коли повернуся з поліцією, коли врятую, тоді він усе зрозуміє.

Біг цілу ніч, орієнтувався по зірках і десь уже під ранок вибіг на шлях, який мав привести до Кролевця. Там мене підвезли мужики, що їхали на базар, тож невдовзі вже був я у поліцейському відділку. Вимагав зустрічі з приставом. Мене спочатку не хотіли пускати, бо з мужика і городового вистачить, але коли сказав, що я — Іван Карпович Підіпригора, то вмить пропустили. Пристав місцевий руку мені потиснув, попросив автограф.

— Потім! Треба рятувати найкращого авіатора імперії, поручика Петра Нестерова!