Казки народів світу
- Автор: автор Невідомий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Переводчик: Ирина Сидоренко
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
— Що ж, приведи цього божевільного, — сказала царівна Будур, — і виміняй у нього нашу стару лампу на нову.
І невільниця взяла в Аладдінових покоях лампу й віддала служникові, а той одніс її магрібинцеві, діставши взамін нову лампу, а потім піднявся До царівни Будур, і та весело сміялася з недолугого продавця.
Магрібинець, упізнавши свою лампу, кинув усі лампи й помчав геть. Він біг щодуху і, коли настала ніч, добіг до затишного містечка. Зупинився, розгледівся навсебіч, а тоді потер
лампу, і перед ним з’явився джин і мовив:
— Наказуй, що хочеш, володарю!
— Я хочу, щоб ти цієї ж миті переніс мене, а також палац Аладдіна з усім, що є в ньому, до того міста, де я живу! — вигукнув магрібинець.
І джин покірно виконав його бажання.
Наступного ранку цар прокинувся, відчинив вікно і, позирнувши в нього, побачив перед своїм палацом порожнє місце. Вражений цар подумав, що це йому ввижається, і став протирати очі — аж ні, Аладдінового палацу таки не було!.. Цар розгубився: йому здалося, що його вдарили мечем по голові. А потім він заломив руки й гірко заплакав і послав по свого візира, а коли той прибіг, відчайдушно закричав:
— Кажи, де Аладдінів палац? Де моя люба дочка?
Візир сторопів.
— Чого ти дивуєшся? — вигукнув цар. — Глянь-бо у вікно!
І візир подивився у вікно й не побачив нічого, крім голої землі, і теж стерявся й стояв перед царем, мов німий.
Нарешті візир обізвався:
— Я ж казав, о царю часу, що все це — ворожба, чари клятого Аладдіна! А ти мені не вірив!
Цар розгнівався страшним гнівом і закричав:
— Де Аладдін?
А візир відповів:
— Він на полюванні.
Тоді цар звелів одному з емірів вирушити зі своїми воїнами по Аладдіна й, закутого та зв’язаного, привести його до палацу.
Емір поскакав зі своїми воїнами до Аладдіна й сказав:
— Не гнівайся, пане, але цар звелів привести тебе, закутого й зв'язаного, до нього. Пробач мені — адже я повинен коритися цареві.
Аладдін, почувши ці слова, дуже здивувався й спитав еміра:
— Чи не знаєш ти, чому розсердився на мене цар?
І емір відповів:
— О володарю, я нічого не знаю.
Аладдін зійшов з коня і сказав:
— Що ж, роби, як звелів тобі цар.
Аладдіна закували, зв’язали йому руки й повезли до царя. І коли його везли містом, городяни, дивлячись на нього, щиро журилися. А тоді всі як один схопили зброю й подалися слідом за Аладдіном — побачити, що робитиме з ним цар.
Аладдіна привезли під палац, і цар наказав зітнути йому голову з плечей.
Городяни, почувши це, замкнули браму палацу. Деякі з них видерлися на мури, а інші почали ламати двері й бити вікна, щоб увійти всередину. Вони хотіли вбити царя.
Візир прийшов до царя й мовив;
— О царю часу, на тебе чигав велике лихо! Краще помилуй Аладдіна, а то твої підданці вб’ють тебе і нас також не пожаліють!
І цар послав сказати народові, що він помилує Аладдіна, і звелів катові розв’язати його й привести до себе.
Аладдін поцілував перед царем землю й спитав:
— О царю часу, коли ласка твоя, скажи, за який гріх ти хочеш мене скарати?
— Дурисвіт! — вигукнув цар. — Ніби ти сам не знаєш, чим ти переді мною завинив!
І він звернувся до візира:
— Підведи його до вікна!
Візир підвів Аладдіна до вікна, той глянув і не побачив свого палацу, а побачив тільки пустирище. І він розгубився й не міг зрозуміти, куди дівся палац.
— Ну що? Де твій палац? — гнівно вигукнув цар. — І де моя дочка, кров мого серця, моя єдина дитина?
— Присягаюся твоєю головою, царю, — відповів Аладдін, — я нічого не знаю!
— Тож слухай! Я помилував тебе тільки для того, щоб ти розшукав мою дочку. Якщо ти її не повернеш, я зітну тобі голову!
— О царю часу, — сказав Аладдін, — дай мені сорок днів, і якщо я не поверну тобі дочку — рубай мені голову!
— Гаразд, — мовив цар. — Але не сподівайся, що тобі пощастить втекти від мене! Я дістану тебе, хоч би де ти сховався! Присягаюсь своїм життям!
Аладдін вийшов від царя смутний-невеселий. А городяни, побачивши його живим і цілим, дуже зраділи й вітали свого улюбленця захопленими вигуками.
Два дні сидів Аладдін в домі у матері, журячись і побиваючись. Особливо сумував він за своєю дружиною — царівною Будур. А третього дня вирушив на пошуки. «Де я знайду свій палац і свою дружину?» — думав він у розпачі.
Він довго простував навмання, аж поки опинився біля якоїсь річки. Аладдін хотів був кинутись у воду і втопитися, але швидко оволодів собою. Сівши на березі, він дивився на воду і в тяжкій журбі заламував руки. Ненароком торкнувся персня, який був у нього на пальці — і враз перед ним постав джин і вигукнув: