Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття

Для досліджень у сфері молекулярного виробництва це могло виглядати фантастичною новиною, але дійсність виявилася зовсім іншою. Принаймні згідно зі звітом Дрекслера, масштабне залаштункове крутійство відбувалося навіть тоді, коли Конгрес ухвалив закон, який відкривав фінансування для нанотехнологічних досліджень. У своїй книзі Radical Abundance: How a Revolution in Nanotechnology Will Change Civili-zation («Радикальний достаток: як революція в нанотехнології змінить цивілізацію»), опублікованій 2013 року, Ерік Дрекслер зазначає, що коли Національна нанотехнологічна ініціатива започатковувалася в 2000 році, то план передбачав, що «сутністю нанотехнології є здатність працювати на молекулярному рівні, атом за атомом, і створювати великі структури з фундаментально новою молекулярною організацією», і що «дослідницькі робо́ти будуть спрямовані на забезпечення контролю над конструкціями та пристроями на атомному, молекулярному та надмолекулярному рівнях, а також на навчання ефективного виробництва та використання цих пристроїв» [17]. Іншими словами, загальний план ННІ з’явився прямісінько з лекції Ричарда Фейнмана 1959 року, а також із наступної роботи Еріка Дрекслера в МТІ.

Одначе, коли ННІ була фактично втілена в життя, з’явився абсолютно інший погляд на нанотехнологію. За словами Дрекслера, новопосталі лідери негайно «вичистили з планів ННІ будь-які згадки про атоми й молекули, пов’язані з виробництвом, і перевизначили нанотехнологію як царину, яка містить будь-що з достатньо малими розмірами. Крихітні часточки ввели, а атомарну точність викинули» [18]. Принаймні, за версією Дрекслера, сталося ось що: корабель нанотехнології захопили пірати, які згодом викинули динамічні молекулярні машини за борт і попливли далі з вантажем, що майже повністю складався з матеріалів, структура яких містила крихітні, але статичні часточки. В сфері компетенції ННІ майже всі нанотехнологічні кошти пішли на дослідницькі роботи, що ґрунтувалися загалом на традиційних методиках хімії та матеріалознавства; натомість наука про монтаж молекул і виробництво не отримала нічого, або майже нічого.

Цей раптовий відхід від молекулярного виробництва пояснювався цілим рядом чинників. У 2000 році Білл Джой, співзасновник компанії Sun Microsystems, написав статтю для журналу Wired за назвою Why the Future Doesn’t Need Us («Чому ми не потрібні майбутньому»). У цій статті Джой наголосив на існуванні фундаментальних небезпек, пов’язаних з генетикою, нанотехнологією та штучним інтелектом. Навіть сам Дрекслер обговорював можливість появи неконтрольованих самовідтворювальних механізмів молекулярного монтажу, здатних використовувати нас (і, буквально, будь-що) як щось на кшталт первинної сировини. У своїй роботі Engines of Creation Ерік Дрекслер назвав таку потенційну ситуацію варіантом «сірого слизу» і лиховісно зазначав, що «зрештою, цілком очевидно, що ми не можемо дозволити собі певні типи нещасних випадків з монтажниками-копіювальниками» [19]. Однак Біллу Джою такий висновок видався недостатньо різким, тож він написав, що «сірий слиз, був би, безперечно, гнітючим фіналом нашої людської авантюри на Землі, значно гіршим, аніж просто вогонь чи крига, та ще й породженим звичайнісіньким нещасним випадком у лабораторії» [20]. А ще більшого жару вже в 2002 році додала публікація Майклом Крайтоном роману-бестселера Prey («Здобич»), у якому автор зобразив густі хмари хижаків-нанороботів, а вступне слово містило цитати з книги Еріка Дрекслера.