Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
7 липня відбувалось третє виселення на Повернені землі. Тим разом виселили і старе покоління. Залишились тільки ті, хто мав знайомства у переселенських комісіях або були родичами поляків. (…) Після третього виселення на опустілі господарства приїхала польська біднота з-за Сяну. Староста виділив їм поля, засіяні ще весною. З роками люди збагатились, купили сільськогосподарські машини, дехто навіть мотоцикли. Могли збагатитись, бо їх було звільнено від податків, а землю отримували безплатно. Лише через кілька років усі, місцеві й осадники, отримали так званий акт надання і сплачували за поля за низькими цінами. Вийшло розпорядження, що переселенці можуть повертатись через 10 років на свої землі, але не на свої господарства. Вони могли купити собі землю і будинки або за малі гроші найматись до праці у ПГР-ах, створених державою на землі українських селян і колишніх фільваркових полях у Загродах. (…)
Окремі українці, сповнені тугою за рідним селом, приїжджали з Ольштинського воєводства до Кожениці, щоб хоча б подивитись на своє господарство (Гудь, Мокрий, Кульпака, Кондратишин, Катерина і Марія Ситко та інші). За ними стежили міліція і місцеві поляки. Пильнували, щоб приїжджі швидко виїхали. Коли Катерина Мельник просила дозволу залишитись у своїй хаті, кажучи, що не буде довго перешкоджати, бо має вже 82 роки, господар, який мешкав у хаті, — Войтек Кобиляж — повідомив міліцію у Лашках. Міліціонери приїхали, посадили її на віз і завезли на зупинку в Кожениці, щоб поверталася туди, звідки приїхала.
Інших, хто приїхав відвідати свою рідну землю, на зупинці в Кожениці побили так, що ледве залишилися живими. (…) Старші люди тужили і тужать за рідними місцями. А молоді, народжені й виховані на Повернених землях, асимілюються, хоча можуть розмовляти українською і ходити до церкви на богослужіння. Дехто вже навіть імена змінив: Роман — це тепер Юзек, Богдан — це Стах, Мирон — Мілєк і т. д. (…)
(Адже з цією метою виселяли батьків).
Катерина Василькевич. Мої спогади про Коженицю //Ярославщина і Засяння 1031–1947… - С. 443–455.
ЗНИЩЕННЯ ПАВЛОКОМИ
Розповідь інженера Андрія Мудрика з Торонто
Села над Сяном історично українські. Їх мішане населення є результатом багаторічної денаціоналізації, мішаних шлюбів, прибульців з Заходу, а головне, планового польського осадництва. Натиск польської адміністрації інколи призводив до переходу українського населення у латинський обряд (наприклад, у селі Сельниця Перемишльського повіту), але переважно українські села міцно трималися своєї віри. У деяких селах, наприклад у Бахужці, селяни навіть забули батьківську мову, але ще перед Першою світовою війною збудували прекрасну греко-католицьку церкву. Проповіді виголошувались там польською, але богослужіння правились у батьківському обряді й селяни відчували себе «руськими», що було рівнозначним з поняттям «українець».
Назви сіл — Коритники, Кривча, Іскань, Руське Село, Підбуковина, Дубецько, Бахів, Костева, Сільниця, П'яткова, Селиська, Явірник Руський та інші засвідчують, що все Надсяння — це українська земля з українським населенням. Цього факту не змогла перекреслити навіть постійна полонізаторська діяльність польського уряду і польських громадських організацій. Жахливий удар українське Надсяння отримало лише в 1944–1945 роках, коли польські комуністичні банди і місцеві польські осадники почали масове знищення українського населення. Жертвою цих банд стало також одне з найбільш свідомих українських сіл Надсяння — Павлокома. (…)
У селі було лише кілька польських родин. Поляки ходили як до свого костелу в сусідньому польському селі Дильонговому, так і до нашої церкви. Тривалий час головою читальні «Просвіти» був римський католик Юзеф Поточний. (…)
Після Першої світової війни землевласник АСкржинський поділив на парцелі свій фільварк у Павлокомі. Він робив це у прискореному темпі, оскільки боявся, що Павлокома може «зникнути» після встановлення нового кордону між Польщею і Україною. (…) Небагато українців отримало парцельовану землю, прийшли за нею і поляки, головним чином із сусіднього Дильонгового. Вони зайняли найкращу землю на так званій Качмажівці, зайняли всю надсянську рівнину: Широкий Плат, За Ямою і На Єзопі. Від того часу посилився антагонізм між прибулими поляками і місцевими українцями. Поляки наполегливо претендують на владу в гміні і, здобувши її, використовують для прискорення процесу денаціоналізації, без вагань застосовують варварські методи нищення українського населення.