Історія польсько-українських конфліктів т.3

Тіла жертв нападу, невинних і беззахисних людей, лежали аж до 28 квітня. Лише після розпорядження з Динова село очистили від трупів, бо боялися, що приїде якась міжнародна комісія. Після очищення села від трупів місцеві поляки і дильонгівці на чолі зі своїм ксьондзом намагались нашу церкву перетворити на костел. Але церковна влада не дозволила, бо у зганьбленому пролиттям крові Божому Храмі не можна правити протягом 7 років. Але цього року католицький священик уже посвятив полякам їхню паску.

Тих, що залишилися живими, а саме жінок і дітей до 4 років, вигнали із села у цей самий день. Просто з церкви нас погнали до Седліск. Гнали Юзеф Кашицький, якісь бартківці, яких знаю тільки на вигляд, і дильонгівці. Їх було шестеро, а нас — приблизно 40. Ті, хто нас гнав, були озброєні. Стріляли навіть у жінок, які не могли йти. Відразу на Гуцовій Скалі застрелили стареньку Анну Саджугу і навіть не дозволили її поховати. По дорозі застрелили Розалію Видру і її дворічного сина, а старшого дали жінкам, щоб ішов з ними. З цим хлопцем пізніше зустрівся його батько, Іван Видра, який перебував у криївці, а потім утік до Яворника, де ми перебували. Там його схопили сельиичаии, запрягли у саики і наказали тягнути. Наступного дня його знайшли зі слідами страшних побоїв під мостом з Яворника до Нетребки, з відрізаним носом, виколотими очима, але вже без санок. Його синок з нами був також недовго, помер від виснаження.

Нас довго ганяли по різних селах: із Седліск до Улюча, звідти до Яворника, довше ми затримались у Добрій. Лише у 1947 році нас забрали на Повернені землі. Там сказали: «Тепер уже мусите бути поляками». Нас відвезли до Новогрода, а пізніше до Беляви. Тут я почала клопотання про виїзд до Канади. Завдяки допомозі моїх сестер я отримала згоду американської влади на виїзд, що тоді було важкою справою. За порадою і допомогою знайомого єврея з мого села я зробила подання президентові. Як виняток, я отримала дозвіл і почала готувати документи. Очевидно, що треба було поїхати до Павлокоми. Поїхала. Ані сліду від представництва влади. Усе треба було вирішувати у Динові. В опустілій Павлокомі зустріла небагато людей. Я боялась, і мене боялись. Кілька родин існувало на руїнах і на згарищах. Кожний боявся власної тіні. За документами послали мене до Динова. Там вимагали свідоцтво про смерть мого чоловіка. Я давала докази, приводила свідків, присягала, що бачила поляків, які вбивали, що чула їхні розмови, впізнаю їх. Але суд вперто твердив, що це УПА знищила польське село Павлокому. Щоб довести смерть чоловіка, влаштували слідство і через три місяці видали такий документ: